— Ніколи не буде такого дня, щоб тобі не були раді в Ґарва-Ґлібі, — відповіла я. — Приймати тебе тут — честь для нас.
— Дякую, Енні, — прошепотів він. — Я не заслуговую на вашу добру волю. І знаю це. Через мене Томас рідко буває вдома. Через мене він ухиляється від куль і гасить пожежі, яких не влаштовував.
— Томас тебе любить, — відповіла я. — Він вірить у тебе. Ми обоє віримо в тебе.
Я відчула, що він пильно дивиться на мене, й рішучо перехопила його погляд.
— Я рідко помиляюся, дівчинко, та щодо тебе помилявся, — стиха промовив він. — Томмі має нетлінну душу. Нетлінним душам потрібні душі споріднені. Я радий, що він знайшов свою.
Моє серце здригнулось, а в очах забриніли сльози. Я полишила бездумне збирання посуду і взялася за бік, силкуючись не втратити самовладання. У мене в грудях наростало почуття провини. Почуття провини й невпевненості, змішане з жахом і відчаєм. Я щодня розривалася між обов’язком попереджати й бажанням уберегти й щодня намагалася заперечувати те, що знала.
— Я мушу дещо тобі сказати, Майкле. Мені треба, щоб ти мене послухав і повірив мені, якщо не заради себе самого, то заради Томаса, — промовила я. Смаком ці слова нагадували мені попіл, Оїнові рештки на озері, що розійшлися хмаринкою довкола мене. Але Майкл уже захитав головою, відмовляючи мені, неначе знав, куди заведуть такі слова.
— Чи знаєш ти, що того дня, як я народився, — заговорив він, — моя мати працювала аж до моменту мого народження? Моя сестра Мері бачила, що їй боляче, що відбувається щось, та моя мати жодного разу не пожалілася й не відпочила. Була певна робота, яку вона мусила виконати. І мати не припиняла ворушитися.
Увесь цей час він не зводив очей із мого обличчя.
— Я був у неї восьмим, наймолодшим, і вона народила мене вночі, сама-самісінька. Сестра казала мені, що вона підвелася й взялася до роботи майже відразу, не згаявши жодної миті. Отак мати працювала до самої смерті. Вона була нестримною силою. Любила свою країну. Любила свою родину.
Майкл глибоко вдихнув. Відчувалося, що йому досі було боляче про неї говорити. Я його розуміла. Сама не могла згадувати про дідуся без болю.
— Вона померла, коли мені було шістнадцять, і я дуже журився за нею. А що ж тепер? Тепер я радий, що її немає серед нас. Не хотів би, щоб вона тривожилася за мене. Не хотів би, щоб їй довелось думати, на чий бік пристати, і не хотів би, щоб вона мене пережила.
У мене у вухах відлунювало калатання серця, і я мимохіть відвела погляд від Майкла. Я знала: те, що станеться тут, у цій їдальні, по суті, вже сталося. Моя присутність була не варіантом історії, а її частиною. Це доводили світлини. Свідком цьому був мій дідусь власною персоною. Все, що я скажу й чого не скажу, вже є частиною плетива подій, і я в це вірила.
Але я знала, як загине Майкл Коллінз.
Знала, де це станеться.
Знала, коли.
Я приховувала це від Томаса, а він ніколи про це не питав. Таке знання лише зробило б його життя нестерпним, і я тримала його при собі. Але, зберігаючи таємницю, я почувалася змовницею. Вона гризла мене зсередини, я потерпала від неї у своїх снах. Я не знала, хто буде в цьому винен, і не могла захистити Майкла Коллінза від безликого ворога (вбивцю так і не було названо), зате могла його попередити. Мала попередити.
— Не кажи мені, Енні, — наказав Майкл, здогадавшись про ту внутрішню боротьбу, що відбувається в мені. — Це станеться тоді, коли станеться. Я це знаю. Відчуваю. Чув крики банші[54] у своїх снах. Смерть уже давно ходить за мною назирці. Я волів би не знати, коли ця сучка мене наздожене.
— Ти потрібен Ірландії, — благально промовила я.
— Ірландії були потрібні Джеймс Конноллі й Том Кларк. Були потрібні Шон Мак-Діармада й Деклан Ґаллагер. Ми всі маємо певні ролі й мусимо нести свій тягар. Коли мене не стане, буде хтось інший.
Я змогла хіба що похитати головою. Інші будуть. Але другого Майкла Коллінза не буде ніколи. Такі люди, як Коллінз, як Томас, як мій дідусь, незамінні.
— Це тебе обтяжує, еге ж? Знання про те, чому ти не можеш запобігти? — стиха зауважив він.
Я кивнула, не в змозі стримати сльози. Він, напевно, побачив відчай на моєму обличчі і здогадався, що в мене на язиці крутиться зізнання. Мені страшенно кортіло йому розповісти, полегшити душу. Нараз він підвівся й підійшов до мене, похитавши головою й застережно звівши палець. Притиснув цей палець до моїх губ і нахилився до мене, вдивляючись мені в очі.
— Ані слова, дівчинко, — зацитьнув він мене. — Ані слова. Хай доля складається так, як має скластися. Будь ласка, зроби це для мене. Я не хочу жити, відлічуючи, скільки днів мені зосталося.
54
Банші — персонаж ірландського фольклору, жінка, яка буцімто з’являється біля будинків приречених на смерть людей і характерними стогонами і плачем оповіщає про близьку загибель. (