— Ліам? — наполегливо перепитав він. — А можна детальніше, мем?
— Еймоне, — кашлянула я. — Еймоне, мені потрібен Роббі, і я не можу повернутися додому.
— Роббі? — перепитав Еймон, від подиву підвищивши голос. — Роббі чи Еймон? Чи Ліам? Перепрошую, мем. Я не знаю, про що ви говорите чи кого хочете побачити.
Я знову перекотилася на бік, надто стомлена, щоб підвестися накарачки. Ціною колосальних зусиль поглянула на Еймона. От тільки то був не Еймон. Я глипала на нього, намагаючись зорієнтуватися по обличчю наді мною, обличчю, що не відповідало цьому голосу.
— Господи! — видихнув він. — Це ти, дівчинко. Святий Боже. Що за… де тебе, в біса, носило? Щ-що… к-коли… — затнувся він, ставлячи запитання, яких я не могла осмислити.
— Містер Доннеллі? — скрикнула я, і в моєму горлі захрипів жах. О ні. Ні, ні, ні.
— Правильно. Ви орендували в мене човен, міс. Я не хотів, щоб ви пускали той клятий човен на воду. Самі знаєте, не хотів. Дякувати Богородиці, ви в нормі. Ми думали, що ви втопилися в озері, — з жахом зізнався він.
— Який сьогодні день? Який рік? — згорьовано спитала я. Роззирнутися довкола, щоб пересвідчитися самій, я не могла. Не хотіла бачити. Я таки стала накарачки, сяк-так звелася на ноги й незграбно почалапала назад, у воду.
— Ви куди? — спитав Джим Доннеллі. Не Еймон Доннеллі. Джим Доннеллі, який жив у хатинці біля причалу і здав мені в оренду човен. Дві тисячі першого року.
Я впала в озеро, відчайдушно жадаючи повернутись і водночас не бажаючи визнати, що пішла звідти.
Чоловік різко підвів мене.
— Що ви робите? Чи ви з глузду з’їхали?
— Який сьогодні день? — крикнула я, борючись із ним.
— Шосте липня, — проревів він, обхопив руками верхню частину мого тулуба й потягнув мене назад, на берег. — П’ятниця, хай йому трясця!
— Який рік? — видихнула я. — Який рік?
— Га? — невпевнено сказав він. — Дві тисячі перший. Ми шукали вас понад тиждень. Десять днів. Ви так і не повернулися на берег. Човен і все інше просто зникли. Коли з вашою автівкою розібралися ґардаї[56], приїхали з компанії оренди машин і забрали її.
Він показав на автостоянку, якої не існувало, коли Томас жив у Ґарва-Ґлібі. Коли Оїн жив у Ґарва-Ґлібі. Коли я жила в Ґарва-Ґлібі.
— Ні, — заридала я. — О ні.
— Тут були ґардаї. Вони прочесали озеро за допомогою обладнання. Навіть водолазів запускали, — сказав він і захитав головою. — Що сталося?
— Вибачте, — відповіла я. — Я справді не знаю, що сталося. Справді.
— Може, мені комусь зателефонувати, мем? Звідки ви, в біса, взялися? — стиха промовив він, намагаючись обережно завести мене до своєї хатинки, до тепла, до дзвінка, який йому не терпілося зробити. Я хотіла, щоб він пішов. Але Джим Доннеллі міцно обіймав мене за плечі й відводив від озера. Мені треба було повернутися до води, шубовснути під поверхню й повернутися до минувшини, до місця, яке я покинула, до життя, яке втратила.
Втратила. Зникла. Раз — і нема. Один вдих, одне занурення — і я померла й народилася знову. Ліам спробував мене вбити. Це він і вчинив. Він забрав у мене життя. Забрав кохання. Забрав родину.
— Що з тобою сталося, дівчинко?
Я, надто згорьована, щоб говорити, хіба що похитала головою. Я вже переживала все це. А цього разу мені не могли допомогти Томас і Оїн.
26 квітня 1922 року
Енн нема. Вже десять днів як нема. Я повернувся до Ґарва-Ґліба ввечері в неділю, шістнадцятого. У моїй оселі царював хаос. Меґґі тримала в обіймах Оїна, охопленого лихоманкою й недужого. Через плач кожен вдих давався йому нелегко. Меґґі була така згорьована, що ледве могла на мене поглянути, та вона пробурмотіла одне слово — «озеро», — і я гайнув за двері й побіг між деревами на берег, де Роббі й Патрік прочісували узбережжя в пошуках тіла Енн. Роббі, силкуючись пояснити непоясненне, розповідав, що сталося за день, і ридав.
Ліам спробував заштовхати Енн під дулом рушниці в човен на озері, а Роббі вистрелив у нього. Коли Роббі вбіг у воду, щоб відтягнути від неї Ліама, Енн уже зникла.
Роббі сказав, що годину обшукував воду. Знайшов лише її взуття. Він гадає, що Енн втопилася, та я знаю, що сталося. Вона зникла, проте не загинула. Намагаюся втішитися цим.
Роббі затягнув Ліама назад до хати, а там Бріджид постаралася його доглянути. У Ліама було кульове поранення у плечі, і він утратив багато крові. Але житиме.
Я хочу його вбити.
Я вийняв кулю, промив і зашив рану. Коли він закричав від болю, я показав йому морфій і не дав.
«Томасе, будь ласка, — застогнав він. — Я скажу тобі все. Геть усе. Будь ласка».