Що знає вітер

„А її перстень?“ Тепер мені все було цілком зрозуміло.

„Я зняв його в неї з пальця. Не хотів, щоб хтось знав, що то вона. Я знав, що її тіло згорить, якщо я його залишу в головпоштамті, і ніхто ніколи не дізнається, що я накоїв“.

„Окрім тебе. Ти знав“.

Ліам кивнув, але його лице було порожнє, наче він так довго мучився гострим почуттям провини, що від нього зосталася сама порожня оболонка.

„Тоді я вийшов. Із шаллю Енн у руках і її перснем у кишені дійшов до Генрі-плейс. Відчував, як повз мене зі свистом летіли кулі. Я хотів померти. Та не помер. Каванаг затягнув мене в будинок на Мур-стріт, і решту ночі я проривався від будинку до будинку в напрямку Секвілл-лейн разом із кількома іншими. Шаль я покинув у купі уламків, а перстень лишився в мене. Відтоді я завжди носив його в кишені. Чому, не знаю“.

„Завжди?“ — з недовірою перепитав я. Як таке можливо? Коли я востаннє бачив Енн, перстень був на ній. Моя Енн. Моя Енн. У мене підкосилися ноги, і я ледве втримався на ногах.

„Ти, напевно, помітив, що такий самий перстень був на Енн“, — застогнав я й затулив обличчя руками».

«Ті гади англійці про все подбали, еге ж? Бісові шпигуни. От лише на мене вони не розраховували. Я від початку знав, що то не вона. Казав тобі, доку. Та ти й слухати не хотів, пам’ятаєш?»

Я різко підвівся, від поспіху перекинувши стілець, і відійшов від Ліама, щоб не придушити його, доки з його обличчя не зникне вираз праведного гніву.

Енн розповідала мені, що дід — Оїн — віддав їй перстень разом із моїм щоденником і кількома знімками. То були часточки життя, яке він хотів, щоб вона повернула. Ох, Оїне, безцінний мій хлопчику, сердешна моя малече. Йому доведеться дуже довго чекати на нову зустріч із нею.

«Де її перстень зараз?» — знесилено спитав я.

Ліам витягнув його з кишені й простягнув мені; від того, що він здихався персня, йому явно полегшало. Я взяв з його рук перстень, із подивом силкуючись усвідомити, що колись віддам його Оїнові. Врешті-решт Оїн віддасть його Енн, своїй онуці, а вона, ніколи не знімаючи його з пальця, опиниться в Ірландії.

Та цей розділ уже було прочитано, а моя роль у плині хвиль майбутнього й минулого вже добігла кінця. Моя Енн перетнула озеро й повернулася додому.

«Чому ти вистрілив у Енн торік у червні, як возив зброю на озері й побачив її? Я не можу цього збагнути», — поцікавився я, шукаючи останній шматочок головоломки.

«Я думав, що її не існує насправді, — пробурмотів Ліам. — Я бачу її всюди, куди йду. Вбиваю Енн знов і знов, а вона знов і знов повертається».

О господи. Якби ж то вона повернулась. Якби ж то.

Наступного ранку я наказав Ліамові піти геть з мого будинку. І більше ніколи сюди не повертатися. Пообіцяв йому, що інакше вб’ю його сам. Запропонував Бріджид піти з ним. Вона залишилась, але ми обоє знаємо, що вона шкодує, що не пішла. Я не можу змусити себе простити її. Поки що не можу.

Я ще не знаю, як житиму далі. Мені боляче дихати. Боляче розмовляти. Ходити взагалі нестерпно. Я нічим не можу втішитися. Не можу втішити Оїна, який геть цього не розуміє. Він увесь час питає мене, де його мама, а я гадки не маю, що йому сказати. О’Тули наполягають на тому, щоб замовити для неї службу, хай навіть тіла й немає. Отець Дарбі сказав, що це допоможе мені рухатися далі по життю. Та я ніколи не піду далі.

Т. С.