— Ваша сумка намокне. Та й одягнені ви недоречно для озера, — забідкався він, оглядаючи мій одяг і тоненькі шльопки. Одягнена я була у важкий, плетений «у кіску» светр, білу блузу та кремові шаровари. Це був єдиний похорон, який судився Оїнові, і кросівки з джинсами були надто повсякденні для цієї події.
Я мимохіть повернулася думками на Баллінаґарський цвинтар, до каменів у траві, які відвідала напередодні. Для Оїна я хотіла саме такого. Пам’ятника його життю. Чогось вічного. Чогось із його іменем і роками життя. Та він про таке не просив, а залишати могилу в Баллінаґарі, могилу, до якої ніхто не ходив би та про яку ніхто не дбав би після мого повернення до Штатів, теж начебто було б неправильно.
Я дала обіцянку і тепер, зітхнувши, взяла за руку Джима Доннеллі, ступила в ялик, що гойдався на хвилях, і рішучо взялася за весла. Містер Доннеллі із сумнівом поглянув на мене, а тоді відв’язав човна й добряче штурхонув його ногою.
Я занурила весло у воду ліворуч від себе, а тоді — праворуч, потроху експериментуючи й намагаючись увійти в ритм. Човен відгукнувся на мої старання, і я стала мало-помалу віддалятися від причалу. Відгребу трішечки від берега, та й по всьому. Небо вже посіріло, зате вода була спокійна й безтурботна. Містер Доннеллі якийсь час спостерігав за мною, вважаючи за потрібне переконатися в тому, що зі мною все гаразд, а тоді пройшов причалом назад, до берега та свого життєрадісного будиночка з блакитним дахом і квітучим дроком уздовж доріжки.
Я, задоволена собою, плавно просувалася крізь воду. Натяг усього тіла й напруження, що його завдавала гребля, були для мене нові, але вода в озері, спокійна, як у ванні, м’яко плюскала об човен, і я зрозуміла, що цей рух мені подобається. Багатогодинне сидіння за письмовим столом не сприяло доброму здоров’ю, до того ж я вже знала: якщо примушувати себе до фізичної активності, це допомагає писати. Я бігала й примушувала себе віджиматися, щоб руки не знесилили, а на спині не виріс горб. І піт, і рух, і музика, що ревла під час таких занять у мене у вухах, допомагали відволіктися від своїх думок на одну благословенну годину. Фізична активність розганяла туман у голові й стимулювала синапси[14], і за останні десять років я зробила її частиною свого щоденного графіка. Я знала, що досить добре натренована, щоб відгребти на певну відстань і поговорити з Оїном на самоті, перш ніж віддати його вітру.
Мої весла плавно входили й виходили, майже беззвучно розтягуючи й розсуваючи воду. Далеко я не збиралася. Мені було видно причал позаду себе, а за ним — маєток, який ховався серед положистих пагорбів і яскраво вирізнявся блідою лінією даху на тлі зелені. Я веслувала все далі; сумка з урною стояла біля ніг, а мій погляд відірвався від берега й звівся до неба. Сіре небо якось дивно поєднувалося з водою. Довкола панувала майже потойбічна тиша, і цей спокій мене заколисав. Я тимчасово перестала гребти й попливла за течією. Лінія берега була праворуч від мене, а небо оточувало зусібіч.
Я взяла урну і якусь мить потримала її в руках, а тоді відкоркувала, готуючись до церемонії, на якій мала бути присутня лише я сама.
— Я повернула тебе сюди, Оїне. Ми тут. В Ірландії. У Дромагайрі. Я посеред озера Лох-Ґілл. Воно чудове, як ти й описував, але якщо мене віднесе в море, я поставлю це тобі на карб.
Я спробувала засміятися. Ми з Оїном сміялися дуже часто. Що ж мені робити без нього?
— Оїне, я не готова тебе відпустити, — схлипнула я, хоч і знала, що не маю тут вибору. Настав час попрощатись остаточно. Я проказала слова, які він говорив мені в дитинстві сотню разів, слова з однієї поеми Єйтса, слова, які я вибила б на надгробку, якби Оїн дозволив поховати його відповідно до моїх бажань:
Іще якусь мить протримала урну біля грудей. А тоді подумки помолилася вітру й воді, щоб вони вічно берегли Оїнову історію у бризі, і перекинула її, викинувши руку широкою дугою й охнувши, коли білий попіл цілковито поєднався з легкими пасмами імли, що вже почали осідати довкола мене. Попіл, мені здалося, став стіною білого туману, що коливалась і згущувалась, і раптом я перестала бачити вперед далі кінця свого човна. Не стало ні лінії берега, ні неба — навіть вода зникла.
14
Синапс (від гр. σύναψις — з’єднання) — структура, яка дає змогу нейрону (нервовій клітині) проводити нервовий імпульс в іншу клітину (нервову, м’язову тощо). (