«Мій вітчим був англійцем», — зізнався я, бо від початку знав, що Мік мав на увазі саме це. Та мені досі було боляче від думки про те, яких кривд зазнав вітчим, а я нічим не зміг йому зарадити.
«Так я і думав. Томмі, тебе поважають. І на тобі немає тавра Фронґоху, як на решті нас. Ти маєш авторитет та зв’язки, які можуть стати мені в пригоді тут і в Дубліні».
Я кивнув на знак згоди, не знаючи напевне, чи справді можу бути йому корисним. Але Мік не сказав більше нічого, і ми заговорили про кращі часи. Та в мене калатає серце навіть тепер, коли я пишу про цю розмову тут, у книжці, яку ховаю від усіх.
Т. С.
Розділ 5
Зшаліла дівчина
Зшаліла, пісню вигадує,
На березі моря танцює;
Душа розділилась їй надвоє,
Дереться, падає, болю не чує…[16]
Я прокинулася серед червонястої темряви й рухливих тіней. Вогонь. У каміні тріснуло й упало поліно, і від цього зашкварчали тріски — так, що я підхопилася, а тоді скрикнула від болю, що охопив увесь мій бік. Той тріск був схожий на постріл, і я згадала все, хоч і не знала напевне, що це: спогад чи нова історія. У мене часом бувало подібне. Я так поринала в писання, що сцени й персонажі, яких я створювала, оживали у мене в голові, об’ємні й динамічні самі собою, і приходили до мене вві сні.
Мене підстрелили. Мене витягнув із води чоловік, який знав моє ім’я. А тепер я тут, у кімнаті, трохи схожій на мою в готелі «Ґрейт-Сазерн», хоча на підлозі в ній замість килима був паркет, укритий квітчастими доріжками, шпалери на стінах були не такі пурпурові, а вікна — оздоблені довгими тюлевими фіранками, а не важкими портьєрами, що давали змогу гостям спати у темряві в полудень. На приставних столиках обабіч ліжка стояли дві лампи з абажурами з плісированої тканини. Я глибоко вдихнула, намагаючись оцінити, як тяжко мене травмували. Ретельно обмацала пальцями живіт, обережно оминувши місце, де правий бік було перев’язано найщільніше. Коли я бодай трохи ворушилася, те місце пекло і тягло, та, зважаючи на розташування пов’язки, куля не завдала серйозної шкоди. Про мене подбали, я була чиста й суха (хоч і гола-голісінька під ковдрою), а також гадки не мала, де перебуваю.
— Ти знову підеш?
Дитячий голос, безплотний і раптовий, долинув з кінця ліжка, від моїх ніг. За пруттям латунних билець хтось стояв і дивився на мене.
Я поволі підвела голову, щоб побачити, хто там, і негайно облишила цю спробу: боляче скоротилися м’язи живота.
— Підійди, будь ласка, ближче, — засапано попросила я.
Запала важка тиша. Тоді я відчула, як моїх стоп торкнулася маленька рука, і ліжко злегка затремтіло, неначе дитина вчепилася в його край і сховалася за ним. Дитя просувалося кілька довгих секунд, але цікавість явно перемогла острах, і за мить я опинилася віч-на-віч із невеличким хлопчиком. На ньому була біла сорочка, сяк-так заправлена в темні штанці, що трималися на шлейках, через що він скидався на маленького дідусика. Його руде волосся мало дуже темний і теплий, аж до багрянцю, відтінок. Хлопчик мав симпатичний задертий носик, і в нього не було одного переднього зуба, дірка від якого світилася з-за розтулених губ. Колір його блакитних очей можна було розрізнити навіть при мерехтливому світлі. Великі й пильні очі відверто вдивлялися в мої, і я одразу зрозуміла, що знаю його.
Я знала ці очі.
— Ти знову підеш? — повторив він.
Я лише за мить відділила його акцент від слів. Він сказав: «Ти знову пійдеш?»
Чи збиралась я піти? Як я могла піти? Я ж навіть не знала, як сюди прибула.
— Я не знаю, де я, — прошепотіла, копіюючи його акцент і дивним чином спотворюючи слова. Морфій. — І тому не знаю, куди піду, — договорила я.
— Ти в Ґарва-Ґлібі, — просто сказав він. — У цій кімнаті ніхто ніколи не спить. Тепер вона може бути твоєю.
— Дуже мило з твого боку. Мене звати Енн. Можеш мені сказати, як звуть тебе?
— А ти хіба не знаєш? — спитав він, наморщивши носа.
— Ні, — прошепотіла я, хоча це зізнання, як не дивно, здавалося подібним до зради.
— Оїн Деклан Ґаллагер, — із гордістю відповів він, назвавши мені своє повне ім’я, як часом роблять діти.
Оїн Деклан Ґаллагер. Ім’я мого дідуся.
— Оїн? — Мій голос підвищився з подиву, і я простягнула руку, щоб його торкнутися, раптом твердо вирішивши, що насправді його взагалі немає. Він відступив і перевів погляд на двері.
Я спала. Я спала й бачила дивний, чудовий сон.
— Скільки тобі років, Оїне? — спитала я зі сну.
— А ти не пам’ятаєш? — спитав він.