Я не ставив Джонові Таунсенду на карб його англійськості. Я його любив. Він не мав лихих думок чи намірів, не мав упереджень щодо ірландців, не мав ненависті в серці. Він був просто людиною, яка прийняла те, що було їй дано. Тавро на його спадщині за кілька віків поблякло. Він не відчував провини через гріхи батьків. І не мав відчувати. Але я не забував історії.
Я гадав, що нічим не відрізняюся від свого вітчима. Я користав із його багатства. Радо брав те, що мені давали. Він забезпечив мені чудове виховання. Коли я хворів, мене лікували найкращі лікарі. Я здобув хорошу медичну освіту, яку він оплатив. Коли я подорослішав, винайняв розкішний будинок у Дубліні, де я жив, навчаючись у медичній школі Університетського коледжу Дубліна. Придбав машину, щоб відвезти мене додому посередині другого курсу, коли померла моя мати. А померши за шість місяців до Повстання, вітчим залишив мені все, що мав. Я не заробляв грошей, які вклав у Лондонську фондову біржу. Не працював заради коштів, які лежали в Королівському банку на Нокс-стріт, і заради банкнот, якими був заповнений сейф у бібліотеці в Ґарва-Ґлібі. Усі рахунки було записано на мене, та я цих грошей не здобував.
Я міг би піти на знак протесту, відмовившись від багатства й ласки Джона Таунсенда. Але я не був дурнем. Я був ідеалістом, націоналістом, гордим ірландцем, але не дурнем. П’ятнадцятирічним хлопцем, сидячи у класній кімнаті у Вексфорді та слухаючи, як учитель читає «Промови з лави підсудних»[17], я пообіцяв собі, що використовуватиму свою освіту, становище й талан на користь Ірландії. У ті дні Деклан завжди був поруч зі мною, такий самий пристрасний і так само відданий справі свободи Ірландії, як я. Декланові також забезпечили освіту гроші Джона Таунсенда. Вітчим хотів, щоб я жив серед друзів, й оплачував Декланові житло й харчування, організовував йому поїздки додому, до матері, а кілька років по тому, коли Деклан одружився з Енн, навіть оплатив йому весілля й дозволив парі жити в хатинці наглядача в Ґарва-Ґлібі, не платячи за оренду.
Коли ми з Декланом зв’язалися з місцевим осередком «Шинн Фейн» і вступили до Ірландського республіканського братства, Джон Таунсенд цього не схвалював. Утім, він не позбавив нас своїх коштів чи ласки. Тепер, коли від стін Ґарва-Ґліба більше не відлунює його голос, я питаю себе, чи не образили ми його у своєму завзятті. Питаю себе, чи бувало так, щоб через наші промови про несправедливе британське панування та кривавих англійців він занепадав духом і віддалявся. Ця думка викликає в мене великий жаль. Мені довелося змиритися з тим, що ідеалізм часто переписує історію відповідно до свого бачення. Насправді ж не всі англійці тирани й не всі ірландці святі. Вже пролито вдосталь крові й висунуто вдосталь звинувачень, щоб засудити можна було нас усіх.
Але Ірландія заслуговує на незалежність. Я не такий завзятий чи затятий, як колись. Не такий наївний і не такий сліпий. Я бачив, чого варта революція, і ціна її висока. Та дивлячись на Оїна й бачачи його батька, я досі відчуваю нутром тугу й чую кістками надію.
Т. С.
Розділ 6
Сон про смерть
Наснилося: померла в чужині,
Серед чужих людей;
Поклали в наспіх зробленій труні
Її в чужинський ґлей
Тамті селяни.
Та й полишили на зірки… Аж поки я прийшов
І вирізьбив слова:
«Прекрасніша за першу, за твою любов
Сном вічним спочива»[18].
Колись я бачила у вечірніх новинах документальний сюжет про жінку, котра якось уранці прокинулась у власній оселі, гадки не маючи, як туди потрапила. Вона не впізнавала ні своїх дітей, ні чоловіка. Не знала ні минулого, ні теперішнього. Вона пройшла коридорами й кімнатами будинку, дивлячись на знімки близьких і свого життя, бачачи у дзеркалі незнайоме лице. І вирішила вдавати. Роками вона не виказувала, що не може згадати нічого до того дня. Її рідні так і не здогадалися про таємницю жінки, доки вона сама не зізналась крізь сльози багато років по тому.
Лікарі вважали, що в неї був певний тип аневризми — якась проблема зі здоров’ям, що вплинула на її пам’ять, але не нашкодила їй більше нічим. Я переглядала ту програму з великим скепсисом, сумніваючись не лише в тому, що вона забула, а й у тому, що вона змогла втнути це в такий спосіб, щоб її рідні не усвідомили, що щось геть не так.
Я три дні пролежала занепокоєна, подумки заперечуючи те, що зі мною сталося; спала, коли могла заснути, а коли не могла, вглядалася у квітчасті стіни. Слухала будинок і благала його довірити мені свої таємниці, відкрити секрети, яких я не знаю, й розповісти подробиці, які я маю знати, дрібнички, звіяні вітром, наче шматочки паперу, так, що вже й не збереш. Я з усією безневинною неоднозначністю дитини не додумалася спитати Оїна, як він провів дитинство. В юності я була занурена у світ, який він створив для мене, — світ, наповнений усіма атрибутами дитинства. Я була центром його всесвіту. І не думала про давніший час, коли Оїн існував окремо від мене, без мене. Та він існував так. І я усвідомила, як мало знаю про те життя.