Наступного ранку повернулася прислуга, і ввечері до мене зайшла, принісши тацю із супом і хлібом, дівчинка з білявою косою та в довгій однотонній сукні, прикритій білим фартушком. Вона зняла з мого ліжка ковдру й укривало, поки я їла, і з мовчазною вправністю застелила його знову. Закінчивши, вона повернулася із цікавістю в очах. У руках вона тримала брудну постільну білизну.
— Вам можна допомогти ще чимось, мем? — спитала дівчинка.
— Ні. Дякую. Будь ласка, зви мене Енн. Як звати тебе?
— Я Мейв, мем. Тільки почала працювати. Мої старші сестри, Джозефін й Елеанор, пораються на кухні. А я тут допомагаю Мойрі, іншій своїй сестрі, наводити лад. Я старанно все роблю.
— Мейв О’Тул? — Моя ложка гучно дзенькнула об порцелянову миску.
— Так, міс. Мій тато працює наглядачем у доктора Сміта. Брати пораються надворі, а ми, дівчата, — в хаті. Нас, О’Тулів, десятеро, хоча малий Барт — ще немовля. З моєю прабабусею — одинадцятеро, хоча вона Ґілліс, а не О’Тул. Бабуся така стара, що нам, може, варто рахувати її як двох! — Вона засміялася. — Ми живемо трохи далі вздовж завулка, за великим будинком.
Я дивилася на дівчинку — щонайбільше дванадцятирічну — і пробувала вгледіти в рисах її обличчя літню жінку. Не змогла. Час так докорінно змінив її, що явної подібності не було.
— Дуже приємно познайомитися, Мейв, — невпевнено промовила я, намагаючись приховати шок. Вона ясно всміхнулася й кивнула головою так, наче я була гостею з королівської родини, й вийшла з кімнати.
Вона повернулась. Енн повернулась. Ось що сказала Мейв. Вона не забула. Я була частиною її історії. Я. Не моя прабабуся. Енн Фіннеґан Ґаллагер не повернулася. Повернулася я.
23 травня 1918 року
Минулого місяця під дверима кожної церкви в Ірландії на підписи ірландців чекала обітниця протидії призову. Прем’єр-міністр Англії оголосив, що британські хлопці мучаться, б’ючись на п’ятдесятимильному фронті у Франції, а ірландцям насправді нема на що скаржитися. Примусового призову до британських збройних сил нині бояться в кожній ірландській оселі.
Британці почали гратися в кота-мишки: випускають політичних в’язнів, а тоді хапають їх знов і повторно арештовують. Ще людей почали переслідувати за участь у будь-яких діях, які вважають пропагандою ірландськості: народних танцях, уроках мови, матчах із герлінгу[19] — а також за роздмухування антибританських настроїв.
Це лише викликало певне невдоволення.
Я поїхав до Дубліна 15 травня й довідався, що наступної п’ятниці відбудеться низка облав на оселі відомих членів «Шинн Фейн». Мого імені у списку не було, проте Мік стривожився. Він дістав цей список від одного зі своїх людей у Дублінському замку й порадив мені не їхати додому. Я провів ніч у готелі «Вонз» із Міком і деким іще, щоб пересидіти облави. Де Валера й ще кілька членів ради повернулися додому попри перестороги, і їх затримали й заарештували в ході рейду. Не знаю, що може змусити засумніватись у словах Майкла Коллінза, коли він радить не йти додому, але британці, напевно, були раді тому, кого затримали. На світанку Мік знову взявся за своє: їздив по всьому місту на велосипеді у сірому костюмі, просто під носом у тих самих людей, які понад усе хотіли його заарештувати.
Утішений тим, що моє ім’я досі чисте, я сам попрямував до Дублінського замку. Новопризначений генерал-губернатор Ірландії, лорд Джон Френч — давній друг мого вітчима. Мік у захваті від цього зв’язку. Я прийшов на чаювання до кабінету лорда Френча у штабі, розташованому в замку. Тоді він перелічив усі свої недуги, до чого часто вдаються люди, діставши можливість поговорити з лікарем. Я пообіцяв раз на місяць навідуватися до нього з ліками від подагри. Він пообіцяв роздобути мені запрошення на губернаторський бал восени. Я постарався не скривитись, і це мені в цілому вдалося.
Також він різким тоном заявив, що найперше його завдання на новій посаді — виступити з декларацією про заборону «Шинн Фейн», Ірландських добровольців, Ґельської ліги та «Куман на Ман»[20]. Я покивав у відповідь, думаючи про горщик, який скоро обернеться на котел.
Їдучи до Дубліна, я щоразу думаю про Енн. Часом ловлю себе на тому, що шукаю її, наче вона залишилася тут після повстання і просто чекає, коли її знайдуть. Торік в «Айріш таймс» було нарешті опубліковано список утрат у ході Великоднього повстання. Там було ім’я Деклана. Імені Енн не було. Кількох загиблих досі зазначено як невпізнаних. Але тепер їх уже ніколи не буде впізнано.
19
Командна гра, що виникла в Ірландії ще в дописемну епоху. У герлінг грають ключками та м’ячем.
20
Воєнізована організація ірландок-республіканок (буквальний переклад її назви — «Жіноча рада»); офіційно залишалася незалежною, проте на практиці підпорядковувалась Ірландським добровольцям. Згодом не прийме Англо-ірландського договору, який закріпив за Ірландією статус не незалежної республіки, а британського домініону (Ірландської Вільної держави).