— А ти — як Фінн. Забагато розпитуєш, — м’яко відказав Томас.
— Мені потрібен чарівний великий палець, як у Фінна. — Оїн звів руки в повітря, загнув усі пальці, крім великих, й оглянув великі пальці, відставивши їх.
— У тебе чарівними будуть усі пальці. Як у дока. Своїми впевненими руками ти лікуватимеш людей, — сказала я, не підвищуючи голосу. Надворі, певно, була вже майже третя ночі, а Оїн досі ще не спав. У цьому маленькому хлопчикові вирувала енергія.
Я потягнулася вгору, взяла його за руки, опустила їх і поправила подушку в нього під головою.
— Тепер час спати, Оїне, — сказав Томас.
— А ти мені заспіваєш? — спитав Оїн, благально підвівши на мене очі.
— Ні. Але прочитаю тобі вірша. Вірші можуть бути як пісні. Але ти повинен заплющити очі. Цей вірш дуже, дуже довгий. Більше подібний на історію.
— Добре, — сказав Оїн, сплеснувши в долоні.
— У долоні не плескати. Не розмовляти. Очі заплющити, — звеліла я.
Оїн послухався.
— Тобі зручно? — шепнула я.
— Так, — шепнув він у відповідь, не розплющуючи очей.
Я понизила й стишила голос і почала:
— Не чую, як кулик кричить чи від вітру очерет шамтить…
Оповідала я поволі, дозволяючи ритму та словам заколисувати хлопчика. Від «Байла та Айлінн»[22] Оїн завжди засинав. Він тихо засопів, перш ніж я дійшла до кінця, і я зупинилася, дозволивши історії стихнути без завершення.
Томас відвернувся від вікна.
— Це не кінець.
— Ні. Оїн спить, — прошепотіла я.
— Але я хотів би його почути, — тихо відповів Томас.
— На чому я зупинилася?
— До вартівця ідуть вони, дрижать, цілуються в огні, — підказав він, бездоганно відтворивши рядок. У його вустах ці слова звучали еротично й тепло, і я з радістю перехопила естафету, бажаючи його потішити.
— Відомо їм, що не вмира: там, де вони, земля стара, — продекламувала я і стиха продовжила читати останні строфи, закінчивши найулюбленішими своїми словами. — Коханців більше не було таких, а цих двох вже нема в живих.
— Бо їх нема серед живих, — прошепотів він. Кімната затихла в сяйві, яке завжди лишає по собі добра історія, і я заплющила очі й послухала, як дихає маленький Оїн, ледве наважуючись дихати й собі, бо не хотіла, щоб ця мить минула надто швидко.
— Чому ти плакала? Ти йому не відповіла.
Я ненадовго замислилася над відповіддю, не знаючи, в чому саме зізнатись, а тоді зупинилася на найпростішому трактуванні своїх складних почуттів:
— Ці історії мені розповідав дід. Він розповів мені про пса Кулана. Тепер я розповідаю Оїнові. Колись він розкаже історії, які йому розповіла я, своїй онуці.
«Я розповів тобі. Ти розповіла мені. Що насправді було першим, знає тільки вітер».
Томас сидів, відвернувшись від вікна, він залишався в обрамленні слабкого світла й чекав, коли я продовжу.
Я спробувала пояснити прекрасний неспокій, що стискав мені серце.
— Лежати тут, біля нього. Який він милий. Як його руки обіймають мене за шию. Я усвідомила, яка… я… щаслива.
Правда була дивна й тому здавалася фальшивкою. Я сумувала за дідусем. Сумувала за своїм життям. Відчувала страх. Жах. Однак почасти мене охопила вдячність за маленького хлопчика поруч і за чоловіка, який стояв на сторожі біля вікна моєї спальні.
— Ти щаслива й тому плачеш? — запитав Томас.
— Останнім часом я чимало плакала. Та цього разу плакала з радощів.
— В Ірландії нині мало приводів почуватися щасливими.
— Для мене Оїн — це цілком достатній привід, — відповіла я і знову замислилася, чи правда це.
Томас мовчав так довго, що мої повіки обважніли й до мене підкрався сон.
— Ти так змінилась, Енн. Я тебе майже не впізнаю, — пробурмотів Томас.
Сон кудись подівся, сполоханий гупанням мого серця та звучанням його голосу. Сон так і не повернувся, а Томас так і не пішов. Він стояв на сторожі, не зводячи очей із темних дерев і порожньої доріжки, видивляючись загрозу, яка так і не з’явилася.
Коли з-за дерев визирнув світанок, Томас забрав сонну дитину, обм’яклу й безвільну, з моїх обіймів. Я провела їх поглядом. Яскрава голівка Оїна лежала в Томаса на плечі, а його маленькі ручки звисали з його спини.
— Покладу його назад у ліжко, поки Бріджид не прокинулася. Вона в жодному разі не має цього знати. Тепер спробуй поспати, Енн, — стомлено промовив Томас. — Здається, ми поки що в безпеці від «брунатних».
Мені снилося, що довкола моєї голови літають сторінки. Я ловила одну й притискала її до грудей, але губила, коли намагалася прочитати. Я прогнала летючі білі клаптики до озера, знаючи, що вода розмиє слова, яких я не прочитала. Сторінки в мене на очах зблизилися з хвилями, подражнили мене якусь мить можливістю порятунку, але мало-помалу таки опустилися під воду. Я вже бачила цей сон раніше. Мені завжди здавалося, що він виріс із моєї потреби все записувати, все зберігати, давати всьому вічне життя, принаймні на сторінках. Прокинулась я, задихаючись і дещо згадуючи. Щоденник Томаса Сміта, той, що закінчувався пересторогою його коханій, цілком імовірно, опинився на дні Лох-Ґіллу. Він лежав у моїй сумці, і між його сторінками ховалася фотографія Ґарва-Ґліба. Я вже й забула про нього; він лежав у сумці під урною з Оїновим попелом.