— Томасе, я хочу, щоб у мене були власні гроші. Я сама купуватиму собі одяг.
— Бабуня каже, що тобі слід звати дока не Томасом, а доктором Смітом, — утрутився в розмову Оїн. — А ще каже, що він має звати тебе місис Ґаллагер.
Ми замовкли. Я гадки не мала, що сказати.
— Але твоя бабуня — теж місис Ґаллагер. Це призвело б до плутанини, чи не так? — відповів Томас. — До того ж Енн, перш ніж стати місис Ґаллагер, була мені другом. Ти називаєш свою подружку Міріам міс Мак-Г’ю?
Оїн прикрив рота рукою, та все ж порснув зі сміху й вигукнув:
— Міріам — не міс! Вона — чума.
— Так… ну, з Енн те саме. — Томас поглянув на мене й відвів погляд, але його брови при цьому вигнулися, пом’якшуючи слова.
— У Слайґо є ювелір чи ломбард? — наполягла я, не бажаючи полишати розв’язання цього питання й не думаючи, чума я чи ні. Звалися такі установи ломбардами 1921 року? У мені продовжувала наростати істерика.
Томас зітхнув, і ми понеслися дорогою з її глибокими коліями.
— Мені треба провідати трьох пацієнтів. Я не затримаюся надовго на жодній зупинці, але висаджу вас із Оїном у кінці Нокс-стріт. Оїне, тримайся матері й допомагай їй. Поряд із Королівським банком є ломбард. Його власник — Деніел Келлі. Він буде з тобою чесний. Закінчивши свої справи, сходи в універмаг «Лайонс». Там ти, напевно, зможеш дістати все, що тобі потрібно.
Оїн підстрибував на сидінні між нами, явно у захваті від згадки про універмаг.
— Я зустрінуся з тобою там, коли закінчу, — пообіцяв Томас.
Ми перетнули річку Ґаравоґ, скориставшись мостом Гайд-брідж, яким я пройшла менш ніж два тижні тому, і я роззявила рота з подиву. Сільська місцевість не змінилась, але час, безумовно, змінився. Вулиці, не вимощені й вільні від транспорту та заторів 2001 року, здавалися набагато більшими, а будівлі — новішими. На розі стояв Меморіальний музей Єйтса, та музеєм він ще не був. Збоку на ньому викрашався напис жирним шрифтом «Королівський банк». Вулицею з гуркотом їхало кілька машин і фургон доставки, головно чорні й незмінно старомодні, але запряжені кіньми вози траплялися нітрохи не рідше. Дорожній рух був переважно пішохідний, одяг — елегантний, а кроки — жваві. Щось у вбранні людей — офіційний вигляд костюмів і краваток, жилетів і кишенькових годинників, суконь і підборів, капелюхів і довгих пальт — надавало всьому благопристойності, яка підживлювала моє відчуття нереальності. Це був знімальний майданчик фільму, а ми були акторами на сцені.
— Енн! — злегка тицьнув у мене Томас. Я відірвала погляд від вітрин, від широких тротуарів і ліхтарних стовпів, від старих автівок і возів, від людей, які вже… давно… померли.
Ми припаркувалися перед невеличким закладом усього за двоє дверей від величного Королівського банку. На ошатній жердині з кутого заліза висіли три золоті кулі, а на склі вигадливим шрифтом, яким уже ніхто не користувався, було написано: «Келлі та Ко». Оїн біля мене зіщулився з нетерплячки: йому кортіло вибратися з автівки. Я потягнулася до ручки дверцят. Долоні в мене були вологі, а дихання — неглибоке.
— Ти сказав, що він буде чесним. Але я гадки не маю, як це може бути, Томасе, — випалила я, загальмувавши.
— Енн, не бери менше ста фунтів. Не знаю, звідки в тебе діаманти, та ті кульчики коштують незмірно більше. Не продавай свого персня. Що ж до універмагу, то в мене у «Лайонс» кредит. Скористайся ним. Там знають, що Оїн мій. — Томас негайно виправився: — Там знають, що Оїн живе зі мною, й не ставитимуть запитань. Енн, запиши свої покупки на мій рахунок, — твердо повторив він. — Купи хлопчикові ріжок із морозивом, а решту грошей збережи.
30 листопада 1919 року
Кілька місяців тому, під час короткої поїздки до Дубліна, я провів страшну ніч на Ґрейт-Брунсвік-стріт під замком у головному управлінні карного розшуку, перебираючи документи, що розповідали про таємну розвідувальну операцію Замку й у яких було названо його інформаторів у Ірландії, відомих як «люди G». Один із Мікових людей, слідчий, який працював у Замку, але надавав відомості «Шинн Фейн», провів Міка до відділу документації, а той узяв мене із собою «просто для сміху». Він не потребував мене для хоробрості, але скидалося на те, що хотів товариства. За якихось кілька годин ми з ним змогли скласти доволі чітке уявлення щодо того, як і через кого надходить інформація до відділу G[26].
Мік знайшов складену на нього особову справу й добре посміявся з нечіткої фотографії й нерішучих похвал своїй тямовитості.
«Але на тебе, Томмі, справи немає, — зауважив він. — Ти, хлопче, чистий як сльоза. Тільки не в тому разі, якщо нас тут упіймають».
26
Слідчий відділ тогочасної дублінської поліції; єдиний, у якому детективи працювали в цивільному. У решті відділів Дублінської столичної поліції (від A до F) носили однострої.