— Та чи можеш ти пообіцяти, що не підеш сама? — сказав Томас, відшукавши моє слабке місце.
— Ні, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Не можу.
— Тоді, Енн, тобі, можливо, слід піти. Якщо ти збираєшся це зробити, то йди зараз, поки не завдала ще більшої шкоди.
Він не гнівався й ні в чому мене не звинувачував. Очі в нього були сумні, голос — тихий, а коли мені підступили до горла й забриніли в очах сльози, він лагідно пригорнув мене до себе й обняв, гладячи по голові й поплескуючи по спині, як дитину. Та я поруч із ним не розслабилася й не дала волі сльозам. У мене всередині все збурилося, а шкіра здавалася надто тісною. Я відсторонилася, боячись, що панічний жах, який шкрябає мені п’яти й виходить із моїх долонь, вихопиться на волю при Томасові. Я розвернулась і якомога швидше пішла геть із кухні, тримаючись за шов на боці й думаючи лише про надійний сховок за зачиненими дверима.
— Енн! Стривай, — гукнув позаду мене Томас, але тут грюкнули двері, і кухня наповнилася збудженими голосами: до Томаса кинулася немолода пара в охайному, проте трохи поношеному одязі. Вона завадила йому погнатися за мною, коли я чкурнула коридором до своєї спальні.
— Лікарю, наша Елеанор каже, що місис Ґаллагер її звільнила! Вона проплакала всю дорогу додому, і я сама не своя. Докторе Сміт, якщо є якась проблема, ви ж мені скажете? — кричала жінка.
— Лікарю, ви завжди були з нами справедливі. Більш ніж справедливі, та якщо дівчинка не знає, що зробила не так, як вона може це поправити? — докинув чоловік. О’Тули витлумачили раннє повернення Елеанор саме так, як і передбачав Томас.
Сердешний Томас. Напевно, важко завжди мати рацію. Він був правий щодо безлічі речей. Якщо я збиралася піти, то мусила піти тепер. Щодо цього він теж мав рацію.
Я просто не знала, як це зробити.
28 листопада 1920 року
Минулої суботи я сидів із Міком у Дубліні та їв яєчню з беконом у закладі на Графтон-стріт, що звався кафе «Каїр». Мік завжди їсть неначе наввипередки, жадібно запихаючи їжу до рота, не зводячи погляду з тарілки й зосереджено заправляючись, щоб рухатися далі. Мене завжди приголомшує, як вільно він пересувається містом. Зазвичай він носить охайний сірий костюм і капелюх-котелок, їздить на велосипеді або ходить пішки, всміхається й махає рукою тим самим людям, які на нього полюють, і вступає з ними у світські розмови. Він ховається просто під носом і дає фору — як у прямому, так і в переносному значенні — всім іншим.
Але минулої суботи він був збентежений, нетерплячий. А тоді якось відсунув свою тарілку вбік і перехилився через стіл до мене так, що між нашими обличчями лишилося всього кілька дюймів.
«Томмі, бачиш коків[29] за столиками ззаду? Не дивися зараз. Зачекай трохи та зрони серветку».
Я зробив великий ковток чорної кави, що стояла переді мною, і, ставлячи філіжанку назад, змахнув свою серветку на підлогу. Підбираючи її, ковзнув очима по наполовину зайнятих столиках уздовж віддаленої стіни. Я відразу здогадався, яких людей він мав на увазі. Вони були вдягнені не в однострої, а в костюми-трійки із краватками. Капелюхи насунули на правий бік сильніше, ніж на лівий, що привертало увагу, тимчасом як їхні очі застерігали: від них варто швидко відвести погляд. Я не знав, чи це кокні, та вони були британцями. Їх було п’ятеро за одним столиком і ще кілька за сусіднім. Може, річ була в тому, як вони оглядали кімнату чи розмовляли, не витягаючи з ротів цигарок, але вони трималися купи й віщували неприємності.
«Це не всі. Та завтра їх уже не буде», — сказав Мік.
Я не став питати, що він має на увазі. Його погляд збайдужів, а кутики рота опустилися.
«Хто вони?» — спитав я.
«Їх називають Каїрською бандою, бо вони завжди збираються тут. Ллойд Джордж послав їх до Дубліна прибрати мене».
«Якщо ти знаєш, хто вони, хіба не можливо, що вони знають, хто ти такий, і що нас із тобою ось-ось нашпигують свинцем?» — пробурмотів я, не відриваючи губ від вінця чашки. Довелося знову поставити її на стіл. У мене затрусилися руки. Не від страху. Принаймні не від страху за себе. За нього. А ще мене злило те, на який ризик він пішов.
«Я мусив їх побачити», — м’яко відказав Мік і знизав плечима. Нервове збудження в нього вже минуло й перейшло на мене. Він надягнув капелюха, підвівся й відрахував кілька монет за наш сніданок. Ми не озираючись вийшли з кафе.
Наступного ранку, вдосвіта, по всьому Дубліну застрелили чотирнадцятьох чоловіків, серед яких було чимало членів особливого підрозділу, посланого розібратися з Майклом Коллінзом і його загоном.
29
Тобто кокні, що є зневажливо-глузливим прізвиськом уродженця Лондона із середніх і нижчих верств населення. (