Що знає вітер

Я сказав Мікові, що вважаю це доброю новиною, та тут він розповів мені, що де Валера хоче залишитись у Дубліні.

Мік сказав: «Він протягом місяців зустрічався з Ллойд Джорджем через перемир’я, але тепер, коли настав час домовлятися про договір, хоче відступитися? Дев не дурний. Він хитрий. Грається в лялькаря».

«Отже, ти — цап-відбувайло». Дійти такого висновку було неважко.

«Так. Він хоче, щоб на мені все окошилося, якщо переговори проваляться. Ми не дістанемо всього, чого хочемо. А може, й не дістанемо нічого з того, що хочемо. І вже достоту, чорт забирай, не дістанемо Ірландської Республіки без відділення півночі від півдня. Дев це знає. Знає, що Англії до снаги знищити нас у відкритому конфлікті. У нас три, може, чотири тисячі бійців. І все. Він нічого не знає про стратегію, яку ми застосовуємо».

Від хвилювання Мік перебирав з емоціями, а я мовчки слухав, поки він ходив сюди-туди й розповідав про свої страхи. «Ми боролися безчесно й боролися малими силами. Ми сподівалися, що ірландці нас переховуватимуть, прихищатимуть, годуватимуть і мовчатимуть, як води в рот набравши. Так і було. Так і було, хай йому грець! Навіть як торік у Корку палили ферми і коли в кожному графстві пускали на вогонь підприємства. Коли у Слайґо нам мстились і допи стріляли священникам у голови, бо ті відмовлялися здавати своїх парафіян. Коли юнаків, непричетних до Кривавої неділі, катували й вішали, бо хтось мусив поплатитися, ніхто не заговорив, ніхто не зрадив».

Мік упав у крісло, зробив великий ковток стауту[33], що стояв перед ним, витер рота й повів далі:

«Ми просимо одного — і століттями просили одного: щоб вони пішли. Дозволили нам керувати собою самим. Ллойд Джордж знає, що оголошення повномасштабної війни проти ірландського народу не буде сприйнято добре у світовому суді. Католицька церква зробила заяву про осуд тактики британців. Джорджа благали подумати про можливість розв’язання ірландського питання. Навіть Америка втрутилась. А це для нас найголовніше. Та ми не можемо продовжувати так надалі. Ірландія не може».

Ірландія не може. І Мік не може. Джо О’Райллі теж не може. Щось має не витримати.

«Ти поїдеш?» — запитав я Міка, і він кивнув.

«Не бачу іншого виходу. Зроблю все, що зможу. Хай що я зможу. Я не державний діяч».

«І слава богу», — сказав Джо О’Райллі, плеснувши його по спині.

«Дев же, звісно, не пошле тебе самого? Ллойд Джордж, як ти знаєш, матиме цілу команду юристів і переговорників», — стривожився я.

«Ще він хоче послати Артура. Він там доречний і добре нас представлятиме. Не сумніваюся, що буде ще кілька людей».

«Я теж там буду. В Лондоні. Якщо тобі потрібен, — запевнив я. — Мені не дадуть сісти за стіл переговорів, але в разі потреби можеш на мене покластися».

Він кивнув і тяжко зітхнув, неначе обговорення цієї проблеми вже йому допомогло. Мікові очі проясніли, а в позі не так відчувалася тривога. А ще він раптом посміхнувся — лиховісно скривив губи так, що я негайно занервував.

«Доку, я чув через свою мережу шпигунів, що у твоєму будинку живе якась жінка. Вродлива жінка, про яку ти не згадував у своїх листах. Це через неї ти так довго не їздив до Дубліна? Невже могутнього Томаса Сміта нарешті звойовано?»

Коли я сказав йому, що то Енн — Декланова Енн, — у нього відвисла щелепа, і він довго нічого не казав. Джо не знав ні Деклана, ні Енн і тихо попивав свій стаут, чекаючи на моє пояснення, хоч, імовірно, й радів цій тиші. Мені здавалося, що Джо й Мік ніколи не сидять на місці довго. Джо їздив на велосипеді по всьому Дубліну, доставляючи Мікові депеші й підтримуючи роботу системи.

«Увесь цей час вона була жива… і жодного разу не дала про себе знати?» — прошепотів Мік.

Я розповів йому, як знайшов її в озері з вогнепальним пораненням у боці, і він отетеріло витріщився на мене.

«Ох, Томмі. Будь обережний, мій друже. Будь дуже, дуже обережний. Тут задіяні сили, яких ти й близько не можеш зрозуміти. Шпигуни бувають усякими. Ти не знаєш, де вона була і хто до неї звернувся. Мені це геть не подобається».

Я мовчки кивнув, знаючи, що він має рацію. Я казав собі точнісінько те саме, відколи витягнув її з води. Про те, що вона знала про перемир’я ще до того, як його було укладено, я Мікові не сказав. І не сказав йому, що вже в неї закоханий.

Т. С.