То забавка миттєва, гра премила.
А потім скочив ти між змія кільця.
Попри мої ті глузи навісні
Ти змія вбив, розтяв ланцюг покори[34].
Я пообіцяла Томасові, що за його відсутності все буде гаразд, але не змогла дотримати слова. За два дні після того, як він поїхав, коли в будинку вже давно стало тихо, а ніч почорніла, мене збудила нестямним шепотом Мейв у нічній сорочці й шалі.
— Міс Енн, прокиньтесь! У сараї біда. Доктора Сміта тут нема, а ви, як я знаю, часом йому допомагаєте. Нам потрібні бинти й ліки. Тато каже, що ще потрібне віскі.
Я підхопилася з ліжка, надягнула синій халат, який обрала для мене Беатріс і купив усупереч моїм бажанням Томас, і побігла до Томасової лікарні, передала Мейв цілий оберемок бинтів і всього іншого, що, видавалося мені, могло стати корисним, а тоді пішла до бару, забрала звідти три пляшки ірландського віскі та швидко хильнула з однієї для хоробрості.
Я не дозволяла собі думати, що на мене чекає та чи зможу я, трясця, хоч щось із цим вдіяти, а натомість вибігла з чорного ходу, подолала веранду й побігла під сильним дощем, який почався по тому, як я лягла спати.
Стайні та великий сарай були відділені від будинку широким моріжком, обрамленим деревами, і його мокра трава холодила мої босі ноги. Між деревами мерехтів, кличучи нас, ліхтар, і Мейв побігла вперед. За нею тягнулися бинти, від яких не буде великої користі, якщо вони промокнуть.
На підлозі сараю лежав юнак, непритомний і мокрий як хлющ, в оточенні кількох чоловіків, не набагато старших і сухіших за нього. Один із них тримав ліхтар високо над тілом пораненого, а коли я ввійшла слідом за Мейв, усі повернули голови та здійняли зброю.
— Док досі в Дубліні, тату. У нас є тільки міс Енн.
Говорила вона з острахом, наче побоювалася, що припустилася помилки. Я промчала повз Мейв туди, де її батько як міг стирав сорочкою кров із голови юнака, благаючи любу Марію, Матір Божу, заступитися за його сина.
— Що сталося? — запитала я, сівши поруч із хлопцем.
— Його голова. Роббі зостався без ока, — затинаючись пояснив Деніел О’Тул.
— Куля, мем. Хлопака зловив кулю, — сказав хтось із кола, що стояло на сторожі над нами.
— Дайте поглянути, містере О’Тул, — попросила я.
Він прибрав свою брудну, забрьохану сорочку з обличчя сина. Праве око Роббі перетворилося на вкрите бульбашками місиво. Коли я повернула його голову до світла, він якимось дивом застогнав, показавши мені, що досі живий. Ще одна діра, чорна й щербата, зяяла в нього на скроні всього за дюйм від очниці, неначе куля пролетіла повз око під дуже гострим кутом, а тоді знесла шматок голови збоку. Я знала недостатньо про поранення в голову чи мозок, щоб зробити точніший здогад, але якщо куля вийшла, це начебто було добре.
Я знала, що нічого не можу вдіяти — хіба що спробувати зупинити кровотечу та зберегти йому життя до повернення Томаса. Я крикнула Мейв, щоб вона принесла мені бинтів, а тоді притиснула чималий жмуток марлі до Роббіного ока, а тоді ще один — до вихідного отвору рани. Його батько втримував марлю, тимчасом як я почала туго, як тільки на те наважувалася, перев’язувати хлопцеві голову й накладати шар за шаром марлю, аж поки вся його голова від очей і вище не була щільно закутана.
— Мейв, нам потрібні ковдри. Ти знаєш, де їх знайти, — наказала я. Мейв кивнула і притьмом кинулася за двері, побігши до хати, перш ніж я встигла договорити.
— Мем, може, спробуємо перенести його додому? — спитав Деніел О’Тул. — Туди, де його зможе доглядати мати?
— Містере О’Тул, що менше ми його рухатимемо, то краще. Його потрібно тримати в теплі, а ще треба зупинити кровотечу. До повернення лікаря ми не можемо більше нічого вдіяти, — відповіла я.
— А як же рушниці? — стиха поцікавився хтось, і я згадала, що на мене згори вниз дивляться змоклі глядачі.
— Скільки рушниць у нас тут? — спитала я.
— Що менше ви знаєте, то краще, — зауважив якийсь чоловік із тіней, і я кивнула.
— Їх можна сховати під долівкою. Я вам покажу, — сказав Деніел О’Тул, не в змозі дивитися мені в очі.
— За нами, можливо, женуться «брунатні». Вони були повсюди на березі. Ми не могли дістатися печер, не привівши їх туди, до решти тайника.
— Стули пельку, Педді, — різко сказав хтось.
— Як підстрелили Роббі? — спитала я. Голос у мене був рівний, а руки дрижали.
— Один із «брунатних» обстрілював дерева, сподіваючись нас налякати. Роббі навіть не скрикнув. Ішов далі, аж поки ми всі не опинилися всередині.
Повернулася Мейв — із повними руками, але бліда на виду.