Поїздка між Дубліном та Дромагайром тривала значно довше, ніж 2001 року. Через ґрунтові дороги, не надто високі швидкості й тяжкохворого пацієнта на задньому сидінні мандрівка видалася доволі напруженою. Щоправда, рух на дорогах був незначний, а я не сиділа за кермом, ухиляючись від зустрічного транспорту й молячись про спасіння, як колись у минулому житті. Ми зупинилися тільки раз заради бензину (газоліну), і мені довелося вийти, бо бензобак, на мій превеликий подив, був розташований під переднім сидінням. Томас зауважив мій подив і, насупившись, спитав:
— А де ще йому бути?
За три з половиною години після виїзду з Дромагайра ми прибули до Дубліна. Я мала б бути готовою до тамтешнього одягу й машин, вулиць і звуків, але цього не сталося. Томас із полегшенням зауважив відсутність контрольно-пропускних пунктів — найочевиднішу ознаку перемир’я. Я могла хіба що кивати й роззиратися навсібіч, намагаючись запам’ятати геть усе. Була п’ятниця, дев’ята ранку. Дублін неприбраний, напіврозвалений і невпізнанний. Аж тут ми дісталися центру міста. Старі зображення, які я колись вивчала, раптом обернулися на жваве тло; чорно-білі фотографії тепер були переповнені життям і барвами. Секвілл-стріт перейменували на О’Коннелл-стріт (це я пам’ятала), а колону Нельсона ще не підірвали. Від пошти зосталася сама вигоріла оболонка, і мій погляд завважив подібні на кістяк її рештки. Я знала Дублін з мап 1916 року (одна з них досі була пришпилена до стіни в моєму кабінеті), тож мене брав сумнів стосовно того, що ми їдемо до університетської лікарні найпрямішим шляхом. Я підозрювала, що Томас хоче оцінити мою реакцію на зону бойових дій. Якщо моє здивування його й спантеличило, він цього не показував.
Ми проїздили повз шеренгу чепурних будиночків, з’єднаних між собою й подібних до американських особняків, і Томас кивнув у їх бік, сказавши:
— Я продав старий будинок на Маунтджой-сквер і купив інший, без поганих спогадів, за три будинки від нього.
Я кивнула, радіючи, що від мене не очікуватимуть упізнавання оселі, яка була знайома Енн Ґаллагер. Ми зупинилися перед лікарнею з височезними колонами й величним входом, дещо схожим на знімки головпоштамту до Повстання. Я залишилася в автівці з Роббі, коли ми припаркувалися біля парадного входу, а Томас подався всередину по ноші й допомогу.
Він повернувся за якихось кілька хвилин разом із черницею в білому одіянні, двома чоловіками й ношами. Томас коротко пояснив, у якому стані перебуває Роббі, а також попросив виділити конкретного хірурга, і черниця кивнула, сказавши йому, що вони зроблять усе можливе. Вона, схоже, знала Томаса, бо називала його доктором Смітом, а тоді зацокала язиком і віддала санітарам короткі накази. Ми припаркували автівку, і решту дня я ходила коридорами й чекала на новини. Коридорами ходили медсестри в довгих білих фартухах і загострених капелюхах, везучи пацієнтів у старезних візках і на каталках, і хоча медицина за останні вісімдесят років сильно змінилася на краще, атмосфера робочої лікарні кращою не стала. Панувало те саме відчуття гарячкової вправності, смутку, змішаного з полегшенням, а головне — гострий запах трагічного кінця. Оїн провів у лікарні все своє доросле життя. Нараз я зрозуміла, чому він так не хотів помирати в лікарні.
Томас був присутній на операції, а о шостій вечора ми зустрілися з ним в лікарняній їдальні, де я купила для нас хліба й супу, який, утім, на час його повернення вже давно охолов.
Я з’їла свою порцію, а по тому схилилася над сторінками нової історії для Оїна. Мені хотілося закинути в його маленьку голівку зерно Брукліну. У цій книжці Оїн Ґаллагер перетнув Лох-Ґілл і опинився у Нью-Йоркській гавані, де побачив перед собою статую Свободи. На одній сторінці він пройшов Бруклінським мостом, на іншій — дістався рогу Джексон-стріт і Кінґсленд-авеню, а тоді прогулявся коридорами старої лікарні Ґрінпойнт, спорудженої 1914 року, де мій дідусь працював аж до її закриття на початку вісімдесятих. Додала я і сторінку, на якій юний шукач пригод дивився, як «Доджерс» грали на стадіоні Еббетс-Філд[36], сидячи на верхньому ярусі, що нависав над лівим боком поля, та слухаючи, як дзеленчить своїм дзвоником Гільда Честер[37] у ті миті, коли Ґледіс Ґудінґ не грає на органі[38]. Я описала цегляні арки, флагшток і рекламу Ейба Старка в нижній частині табло: «Вціль по вивісці — виграй костюм»[39].
Я ніколи не бувала на Еббетс-Філд. Його знесли 1960 року. Зате Оїн його обожнював і дуже детально розповідав мені про нього. Оїн казав, що після того, як «Доджерс» покинули Бруклін, бейсбол уже не був таким, як раніше. Але він завжди казав це з ностальгійною усмішкою, тією, яка ніби промовляє: «Я тішуся, що мені довелося там побувати».
36
Еббетс-Філд — бейсбольний стадіон у Нью-Йорку, відомий передусім як «домашній» стадіон команди «Бруклін доджерс» (1957 року команда перебралася до Лос-Анджелеса, перейменувавшись на «Лос-Анджелес Доджерс»), однієї з найуспішніших у Національній бейсбольній лізі США.
37
Гільда Честер — відома своєю емоційністю та відданістю вболівальниця «Бруклін Доджерс».
38
На бейсбольних матчах у певні моменти грає музика, яка до 70-х років XX століття була винятково живою. Ґледіс Ґудінґ називають першою стадіонною органісткою, котра працювала на постійній основі.
39
Ейб Старк — нью-йоркський кравець і власник крамниці одягу, який справді дарував костюм кожному бейсболістові, котрий під час матчу влучав по описаній вивісці.