Я зробила невелику замальовку Коні-Айленда, де маленький Оїн їв хот-дог[40] і дивився на оглядове колесо — ще одну з улюблених речей мого дідуся. Вона вийшла не так добре, як Томасові зображення, та була цілком годяща.
Коли Томас сів поряд зі мною з горнятком чорної кави й оголосив, що операція минула успішно, я прочитала йому нову історію про Оїна. Томас був скуйовджений і слухав мене з відсутнім поглядом.
— Бейсбол і Бруклін, так? — пробурмотів він.
— Оїн сказав, що хоче пригоду в Нью-Йорку, — пояснила я. Еббетс-Філд було добудовано до 1921 року. Я знала, що не схибила з датами, проте розгубилася від Томасової уваги.
— Оїн хоче пригоду в Нью-Йорку. А ти, Енн, хочеш пригоду в Дубліні? — тихо спитав він.
— Що ви задумали, докторе Сміт?
Він поставив каву, взяв кусень засохлого хліба й умочив його в холодний суп. Поволі прожував, не зводячи з мене очей і думаючи. Проковтнувши, він зробив ковток кави й зітхнув, неначе ухвалив якесь рішення.
— Я хотів би, щоб ти де з ким зустрілася.
Беатріс Барнс, гарненька продавчиня з універмагу «Лайонс», обрала червону обтислу сукню з викотом-човником, рукавами-крильцями й витонченою заниженою талією. Сукня шурхотіла довкола моїх гомілок, тож мені хотілося затанцювати чарльстон, наче флеперка (а я цього робити не збиралася), проте в мене не було жодних претензій до смаку чи ока Беатріс. Сукня ідеально сіла на мене, і від її кольору моя шкіра засяяла, а очі — заіскрилися. Ще вона додала червоні рум’яна й пару шовкових рукавичок у тон, які огортали мої руки вище ліктя, так, що оголеною залишалася тільки верхня частина передпліччя. Я надягнула їх і негайно зняла. Незалежно від моди у серпні навіть в Ірландії було надто спекотно для шовкових рукавичок на всю руку. Я зачесала волосся, зробивши збоку глибокий проділ, скрутила його в нетугий вузол над шиєю й обережно звільнила кілька кучериків, які тепер торкалися моїх ключиць. Завдяки пудрі, фарбі для вій і червоним рум’янам на губах я набула такого вигляду, ніби доволі старанно попрацювала над собою. Я відійшла від дзеркала з надією, що потішу Томаса. Він постукав у двері, і я дозволила йому ввійти. Томас став на порозі свіжопоголений, із темним волоссям, пригладженим назад хвилями. На ньому був чорний костюм-трійка із краваткою поверх свіжої білої сорочки, а на руці він тримав довгий чорний плащ.
— Надворі волого, — сказав він, зайшовши до кімнати. — На сукню слід накинути пальто. — Він підійшов до шафи, у якій я розвішала речі. Кімната була гарно оформлена: насичені тони, темні меблі — жодної пишноти й водночас нічого дешевого. Будинок загалом було оформлено так само — у класичному, непретензійному стилі, привітному й водночас дещо відстороненому. Як люб’язний дворецький. Як сам Томас.
— Комендантської години немає. Дублін святкує перемир’я, — сказав він, лагідно дивлячись на мене, і я мимохіть подумала, що він не завжди був відсторонений. Я всміхнулася, радіючи теплу в його погляді.
— А ми святкуємо? — запитала я.
— Гадаю, що так. Ти не проти пройтися пішки? Це не надто далеко.
— Зовсім не проти.
Він провів мене до дверей, допоміг одягнути пальто й подав руку. Але я, замість узяти його попід руку, переплела пальці з його пальцями. У нього збилося дихання, а очі ледь помітно спалахнули — так, що в мене прискорився пульс, а серце тьохнуло. Ми вийшли в ніч і пішли вздовж вулиці, тримаючись за руки. Наші кроки цокали лункими синкопами.
Туман нависав низько, тож вуличні ліхтарі скидалися на свічки за тканиною, розпливчасті і тьмяні. Томас не прогулювався, а крокував, дивовижно зливаючись із туманом через довгий чорний плащ і перетворюючись на один із багатьох силуетів, які то розчинялися в мороці, то вимальовувалися. Панчохи, закріплені в мене на ногах корсетними ремінцями, до яких я ніяк не могла звикнути, слабко захищали від вологи, та відчувати шкірою повітря все одно було приємно. Капелюшок я залишила в кімнаті, бо не хотіла псувати зачіску. Зате Томас надягнув картуза з тих, яким, вочевидь, віддавав перевагу та які Оїн носив усе життя. Картуз лежав над глибоко посадженими блакитними очима Томаса, дженджуристий і хлопчакуватий, геть не схожий на свого власника. Більшість чоловіків, як я помітила, мала презентабельніші капелюхи-котелки. Але Томас рідко ходив у котелку. Йому неначе подобалося, що картуз каже: «Я звичайний собі хлопак. У мені нема нічого цікавого».