— Чого тобі бракує? — запитав Томас. Його дихання залоскотало мені вуста, і в мене в животі пробіг дрож, а в грудях замлоїло.
— Музики. Бракує музики. Я пишу, слухаючи класичну музику. Це єдине, що звучанням нагадує історії. А ще вона ніколи не заважає. Головне в писанні — це емоції. Без них немає магії.
— Як ти писала під музику? У тебе багато знайомих музикантів? — здивовано запитав він.
— Ні, — хихотнула я. — Жодного. Музику легко записувати й відтворювати, і її можна вмикати коли заманеться.
— Як на грамофоні?
— Так. Як на грамофоні. Але значно, значно краще.
— Яких композиторів?
— Мої улюбленці — Клод Дебюссі, Ерік Саті та Моріс Равель.
— А-а, ти полюбляєш французів, — під’юдив Томас.
— Ні. Мені подобається піаніно. Та епоха. Їхня музика була прекрасна й оманливо нескладна.
— А ще? — спитав він.
— Мені бракує одягу. Він набагато зручніший. Особливо спідня білизна.
Він затих у темряві, і я замислилася, чи не сконфузила його. Томас раз у раз мене дивував. Він був пристрасний, але потайний, завзятий, але стриманий. Я не знала, в чому тут річ: це лише Томасова вдача чи він людина свого часу, у якому етикет ще вимагав певної гідності та благопристойності.
— А ще вона набагато менша, — стиха зауважив він і кашлянув.
— Ти помітив.
Солодкий біль повернувся.
— Намагався не помічати. Твій одяг, дірки у твоїх вухах і ще мільйон дрібниць було легко пояснити логічно й ігнорувати, коли сама твоя присутність була просто неймовірна.
— Ми віримо в те, що видається найлогічнішим. А моя сутність не піддається логіці, — сказала я.
— Розкажи мені ще. Який він, світ через вісімдесят років? — спитав Томас.
— У світі багато всіляких зручностей. Швидка їжа, швидка музика, швидкі переміщення. І через це він набагато менший. Інформацією легко ділитися. Наука та нововведення протягом наступного століття розвиваються стрибками. Досягнення медицини приголомшливі — Томасе, ти був би там як у раю. У царині щеплень і антибіотиків роблять дивовижні відкриття — майже як подорожі в часі. Майже.
— Проте люди досі читають, — пробурмотів він.
— Так. На щастя. Досі читають книжки. — Я засміялася. — «Найкращий Фрегат — це Книга, / Що веде до нових земель»[42], — процитувала я.
— Емілі Дікінсон, — зауважив він.
— Вона одна з моїх улюблениць.
— І Єйтса ти теж дуже любиш.
— Єйтса я люблю понад усе. Як гадаєш, може, я коли-небудь із ним зустрінусь? — Я говорила напівжартома, напівсерйозно. Думка про те, що я можу зустрітися з Вільямом Батлером Єйтсом, блиснула мені тільки зараз. Якщо я змогла зустрітися з Майклом Коллінзом, то вже достоту можу зустрітись із Єйтсом, людиною, яка зачарувала мене своїми словами і завдяки якій я захотіла стати письменницею.
— Це можна влаштувати, — стиха мовив Томас. Тіні в моїй кімнаті були м’які й залиті місяцем і пом’якшували його лице, проте не затьмарювали. Він супив брови, і я розгладила невеличку борозенку, що спускалася до перенісся, спонукаючи його відпустити бентежну думку, що там залягла.
— Енн, на тебе хтось чекає? В Америці є хтось, хто любить тебе понад усе? Якийсь чоловік? — прошепотів він.
Ага, он чого він боявся. Я захитала головою, перш ніж із моїх вуст злетіли слова:
— Ні. Нікого такого немає. Може, то все моє честолюбство. Може, самозакоханість. Але я ніколи не могла приділяти комусь стільки сил і уваги, скільки приділяла роботі. Того, хто любив мене більше за всіх на світі 2001 року, вже не існує. Він тут.
— Оїн, — сказав Томас.
— Так.
— Це, мабуть, найважче уявити… мій маленький хлопчик виростає та зникає. — Він зітхнув. — Мені неприємно про це думати.
— Перед смертю він сказав мені, що любив тебе майже так сильно, як мене. Сказав, що ти був йому як батько, а я про це ніколи не знала. Томасе, він тримав тебе в таємниці. Я нічого не знала про тебе до тієї, останньої ночі. Він показав мені наші з тобою знімки. Я тоді нічого не зрозуміла. Думала, що то знімки моєї прабабусі. А ще він дав мені книжку. Твій щоденник. Я прочитала перші кілька записів. Прочитала про Повстання. Про Деклана й Енн. Про те, як ти намагався її знайти. Тепер я шкодую, що не прочитала всього.
— Може, воно й на краще, що не прочитала, — стиха зауважив він.
— Чому?
— Інакше ти знала б те, про що я ще навіть не писав. Деякі речі краще лишати на потім. Деяким шляхам краще залишатися незнаними.