Оїн радів за мене більше, ніж радів власному дню народження, і спитав, чи триматиме мене Томас догори дриґом, щоб нагородити «святковими стусанами» — стукнути головою об підлогу стільки разів, скільки років я прожила, та ще раз на честь наступного року. Томас засміявся і сказав, що святкові стусани — це для хлопчиків і дівчаток, а Бріджид вилаяла Оїна за нахабство. Я шепнула Оїнові, що натомість він може тридцять один раз мене поцілувати й міцно обійняти на честь наступного року, і він заліз мені на коліна і слухняно виконав пропозицію.
О’Тули, на щастя, не принесли подарунків, але всі до одного прийшли з благословеннями й по черзі виголосили їх мені після вечері, високо здіймаючи келихи.
— Нехай ви проживете сотню років і ще рік, щоб покаятися, — жартома сказав Деніел О’Тул.
— Янголи з вами нехай почнуть жити. Менше вам турбот і більше радіти, — додала Меґґі.
— Зичу, щоб личко ваше лишалося миле, а дупця ваша не змарніла, — виголосив благословення Роббі, до якого ще не повернулося чуття благопристойності. Я засміялась у хустинку, яку Бріджид оздобила літерою «Е», а тоді інший член родини квапливо виголосив нове благословення. Найбільше ж мені сподобалося благословення, яке промовила юна Мейв: побажання зістаріти в Ірландії.
Міцніше обнявши Оїна, я знайшла поглядом Томаса й подумки ревно помолилася, щоб це благословення справдилося, благаючи вітер і воду цьому посприяти.
— Твоя черга, доку! — вигукнув Оїн. — Яке твоє іменинне благословення?
Томас, зніяковівши, засовався на місці, і його щоки злегка зашарілися.
— Енн обожнює поета Вільяма Батлера Єйтса. Тож, можливо, замість благословення я прочитаю один із його віршів, щоб потішити наших гостей. Ідеальний вірш до дня народження — він зветься «Коли Ви, сива й сонна»[43].
Усі зареготали, тоді як Оїн неабияк здивувався.
— Мамо, хіба ти сива й сонна? — запитав він.
— Ні, любий хлопчику, я вічно молода й завзята, — відповіла я.
Усі знову розсміялись, але сестри О’Тул почали підганяти Томаса, благаючи прочитати вірша.
Томас підвівся й розпочав, тримаючи руки в кишенях і злегка згорбившись:
— Коли Ви, сива й сонна… — Томас вимовив «сива й сонна» дуже виразно, і всі знову захихотіли, але я добре знала цей вірш, знала кожне слово, і моє серце розтануло.
— Коли Ви, сива й сонна, при вогні, — повторив він, перекриваючи хихотіння, — наважитесь цю книгу розгорнути, торкне Вам очі погляд призабутий, зачаєний на дні, у глибині. Як вашу граціозність я люблю! І ту красу — нещиру чи правдиву, і душу пілігримську — щире диво, і на обличчі вашім — тінь жалю.
Кімната принишкла, і в Меґґі затремтіли губи, а в її очах замерехтіла м’яка солодкість спогаду. Такі вірші навівали літнім жінкам спогади про те, як воно — бути молодими.
Говорячи, Томас дивився на всіх по черзі, та вірш був призначений для мене: то ж я мала пілігримську душу, щире диво. Закінчив він роздумом про те, як Любов зникала, «майнула над вершини й заховала своє лице у натовпі зірок». Усі заплескали в долоні й затупали ногами, і Томас хвацько вклонився, приймаючи похвалу. Але, перш ніж сісти, він перехопив мій погляд. Відвівши знехотя очі, я побачила, що Бріджид, випрямившись, спостерігає за мною із задумою на обличчі.
— Коли я була мала, дідусь — якого теж звали Оїн — просив у мене на свій день народження не виголошувати благословення, а розповісти історію, — невпевнено заговорила я, прагнучи відволіктися. — Це була наша особлива традиція.
Оїн радісно заплескав у долоні й вигукнув:
— Обожнюю твої історії!
Усі засміялися з його ентузіазму, та я ледве втрималася, щоб не сховати обличчя в його рудій гриві й не заридати. Усе це почалося з Оїнової любові до моїх історій, а час і доля чомусь подарували нам ще один день народження разом.
— Розкажи нам історію про Донала й короля з ослячими вухами, — попросив Оїн, і я із заохочення всіх інших підтримала традицію, розповівши саме її.
Томас не міг знайти Ліама. Той покинув роботу в доках одразу після своєї заяви про зникнення зброї, а люди, з якими він працював, схоже, не надто переймалися тим, де він є. Бріджид казала, що він поїхав до Корку, а саме до морського порту Югал, але вона мала лише поспіхом написаний лист — якихось кілька рядків і обіцянка писати, а внизу — його ім’я. Бріджид припускала, що Ліам знайшов краще місце у жвавіших доках, але його раптовий від’їзд насторожив усіх. Я не знала, що відомо Бріджид про Ліамову діяльність, але не квапилася з висновками щодо неї. Ліам був її сином, якого вона його любила. Я не хотіла ставити його діяння їй на карб. Мені просто полегшало на серці від того, що він зник, але Томаса непокоїло те, що це все означає.