— Aithníonn an gaoithe. Вітер знає все, — тихо погодилась я. — Так казав мені Оїн, коли я була мала. Може, цього він навчився від тебе.
— Я навчився цього від Міка. Та він каже, що вітер — пліткар, і тим, хто не хоче, щоб хтось знав їхні таємниці, краще розповідати їх каменеві. Він каже, що саме тому у нас в Ірландії так багато каменів. Вони поглинають кожне слово, кожен звук і не розповідають про них ніколи й нікому, жодній живій душі. Це добре, бо ірландці обожнюють теревенити.
Я засміялася. Це нагадало мені історію про Донала й короля з ослячими вухами, що її попросив розповісти Оїн на моєму дні народження. Донал повідав таємницю короля дереву, бо йому кортіло розповісти про неї бодай комусь. За якийсь час дерево зрубали, і з нього виготовили арфу. Коли на арфі заграли, її струни проспівали таємницю короля.
Ця давня казка мала кілька моралей, але одна з них була така: таємне завжди стає явним. Томас не теревенив. Майкл Коллінз, як я підозрювала, теж був не з балакучих, але істина може розкриватися сама собою, а через деякі істини гинуть люди.
27 листопада 1921 року
Сьогодні я отримав листа від Міка. Він у Лондоні разом із Артуром Ґріффітом і кількома іншими, відібраними для участі в перемовинах щодо Договору. Одна половина ірландської делегації ненавидить другу, і кожна вважає, що правда за нею. Незгоду в нашому гурті спровокував де Валера, і з неї користає прем’єр-міністр Ллойд Джордж, а Мік гостро це усвідомлює.
Прем’єр-міністр зібрав для представлення інтересів Англії потужну команду; в ній є Вінстон Черчилль, а ірландці знають, що Черчилль думає про нашого брата. Він був проти гомрулу[44] й вільної торгівлі, зате підтримував наше впокорення силами допоміжних військ. Такому солдатові, як Черчилль, за яким стоїть давня військова міць, легко очікувати військових дій певного штибу та обстоювати їх, і Мікових методів він не поважає. Для нього ірландське питання хіба що трохи серйозніше за повстання селян: ми — скажена юрба з вилами й підпаленими смолоскипами. Також Черчилль знає, що думка світової спільноти — це інструмент, який можна використати проти британців, і вміє неймовірно хитро послаблювати його ефективність. Однак, за словами Міка, Черчилль розуміє, що таке любов до Вітчизни, і якщо він може розгледіти цю любов у представниках ірландської делегації, між нами, ймовірно, можна збудувати вузенький місток.
Мік підтвердив, що мирні переговори справді почались 11 жовтня, звернув увагу на дату й попросив мене по змозі возити Енн до Лондона чи Дубліна. Він сказав: «Я їздитиму до Дубліна вихідними, коли тільки матиму можливість, стараючись повідомляти лідерам у Дойлі останні новини про перемовини. Не хочу, щоб мене звинувачували у приховуванні відомостей від Дева чи когось іще. Я зроблю все, що можу, щоб передбачення Енн не справдилося. Та досі вона не помилялася, Томмі. У певному розумінні вона мене підготувала. Коли людина знає, що приречена, це робить її дещо впевненішою й більш зібраною. Я мало сподіваюся на добрий результат і, гадаю, саме тому бачу все таким як є, а не таким, як мені хотілося б. Привези її, Томмі. Може, вона знатиме, що мені робити далі. Бачить Бог, я застряг. Не знаю, що найкраще для моєї країни. Загинули люди, ті, ким я захоплювався. Вони загинули за ідею, за справу, а я в них вірив. Я вірив у мрію про незалежну Ірландію. Проте ідеї — це просто. Мрії — це ще простіше. Їх не конче треба застосовувати на практиці.
Британські делегати спокійно почуваються у владних коридорах і впевнені у своєму становищі; Давнінґ-стріт і будівля парламенту пахнуть владою й багатовіковим пануванням — тим, чого ірландці ніколи не мали. Ллойд Джордж і його команда ввечері їдуть додому й зустрічаються в особистих кабінетах. Там вони міркують, як їм застосовувати принцип „розділяй і владарюй“ до делегації тут і до очільників Ірландії в нас удома. Ми ходимо колами зустріч за зустріччю, нарада за нарадою.
Це все гра, Томмі. Для нас це питання життя та смерті; для британців — звичайні політичні маневри. Вони говорять про дипломатію тоді, коли ми розуміємо, що дипломатія — це насправді зверхність. Хай там як, я знаю, що користі з мене вже не буде. Після мого повернення до Ірландії неможливо буде воювати так, як я воював останні кілька років. Тепер мене знають. У мене вибили ґрунт із-під ніг, і моїх методів — гри в піжмурки, нападів і відступів — уже недостатньо. Мій знімок тепер розійшовся газетами в Англії та Ірландії. Якщо переговори проваляться, для мене буде щастям спокійно вибратися з Лондона. Або ця мала нікчемна ірландська делегація дійде згоди, або Англія та Ірландія поринуть у всеохопну війну. Нам для цього бракує і людей, і засобів, і зброї, і волі. Простим людям бракує. Вони хочуть свободи. Вони багато чим пожертвували заради неї. Та вони не хочуть, щоб їх вирізали. А я не можу без докорів сумління стати тим, хто прирече їх на таку долю».
44
Гомрул (англ.