Не думаю, що Захід цього не розуміє. Звичайно, Захід може вважати, що військова допомога Кремля президенту Асаду може зупинитися після виступу Путіна в Нью-Йорку. Але це станеться, тільки якщо Захід піде на поступки Кремлю. Адже Путіну важливо повернутися додому переможцем. Хоча б трохи переможцем. Цього скоріше за все не станеться, і тоді для початку російська армія в Сирії піде в наступ. До речі, й тиша в Донбасі втратить для російського президента своє політичне значення. І Кремль знову може заплатити виконавцям із ДНР та ЛНР за «музику гармат». І вона знову «заграє».
7 грудня 2015 року. Чому ми так багато знаємо про ворогів і так мало — про героїв?
Є один простір, із якого нам ніяк не вибратися, хоч де б ми жили. Цей простір називається інформаційним. Багатьом із нас удається не дивитися телевізор, не читати газет, не слухати радіо. Але варто статися чомусь важливому з нашої точки зору, і все — ми шукаємо інформацію, щоб дізнатись якомога більше, щоб зрозуміти чи просто вгамувати свою цікавість, аби стати у змозі обговорювати цю тему з друзями та колегами і, найголовніше, утвердитися в своїй думці з цього питання. Звичайно, в нинішній час і телевізор, і радіо, і газети може легко замінити інтернет, і багато хто з нас при будь-якому питанні забираються в надра мережі й витягують звідти інформацію, аргументи, події та тлумачення подій. Деякі довіряють усім джерелам, інші, обпікшись на інформації, отриманій із невідомих сайтів або зі сторінок ФБ, вибирають для подальшого втамування спраги інформаційних знань тільки джерела, що заслуговують довіри. Інші, самі того не усвідомлюючи, вибирають ті джерела, включаючи й телеканали, які підтверджують думки та переконання кінцевого одержувача інформації. Таким чином усі ми стаємо, хочемо того чи не хочемо — і передавачами інформації, і її джерелами, і, звичайно, її споживачами. Але мова тут піде не про здатність кожного з нас бути інформатором-тлумачем усього, що відбувається в нашій країні та в усьому світі, а про вплив на нашу свідомість тих особистостей та інституцій, які займаються інформацією професійно й тим самим формують громадську думку.
Україна вже два роки живе в стані нервового пошуку і такого ж нервового споживання інформації. Цю жагу інформації, бажання дізнатися новини або отримати підтвердження своїм власним думкам добре розуміють редактори газет і телеканалів, адміністратори новинних сайтів. Тому вони з радістю підіграють нашій цікавості, вивішуючи такі радикальні й часто далекі від контенту заголовки, що людина відразу внутрішньо вигукує: «А! Ось воно!» — і поспішає відкрити запропоновану новину. Військові дії в країні ще більше підштовхнули мас-медіа до пошуків героїв і антигероїв новинних подій.
Усі з нас, хто стежив за анексією Росією Криму в лютому—березні 2014 року, відразу згадають історію полковника Юлія Мамчура, що сміливо та без зброї з українським прапором у руках і зі своїми солдатами зайшов на територію українського аеропорту Бельбек, на той час вже практично захопленого російською армією. Ця картинка й історія були настільки ефективними та зрозумілими, що автоматично стали класичним прикладом героїзму. Таким цей випадок і залишиться в підручниках історії та в пам’яті. Було ще кілька схожих випадків героїзму українських військових у Криму. У той же час за весь період анексії Криму не було виведено жодного образу ворога! Ворог був безликий, анонімний, без шевронів і погонів — просто «зелений чоловічок». От і вийшло, що хоч і програли в цій ситуації українські герої, але програли героїчно й запам’яталися саме своїм героїзмом. А «славу» анонімних «зелених чоловічків» привласнив собі Володимир Путін, ставши по суті й де факто головним ворогом у битві за Крим.
Коли ж почалася донбаська драма, поведінка українських медіа раптом змінилась, і вони, немов схаменувшись, почали наввипередки створювати образ ворога, вибудовуючи його з реальних персонажів сепаратистського та «російського» світів, конкретизуючи його та доводячи до карикатури. Багато антигероїв цього часу дійсно самі по собі були карикатурні, але, звичайно, не всі.
Українські ж герої подій в Донбасі стали відомими українцям більше завдяки YouTube, через який вони самі розповідали про свої реальні та не зовсім реальні подвиги. Відразу самовисунулися в медійний простір «герой війни» депутат Олег Ляшко, комбат Семен Семенченко і кілька волонтерів. Природно, що і командир «Правого сектора» Дмитро Ярош одразу увійшов до лав українських медійних героїв. Але на цьому, можна сказати, проникнення нових особистостей на медійну дошку пошани зупинилось, а до деяких із «вивішених» раптом з’явилося чимало запитань від тих же українських журналістів.