«Континентальні» українці, в яких з електрикою все гаразд, очікують іншого «свята» — обіцяного Європою початку дії безвізового режиму з Європейським Союзом. Українська влада заявила, що цей режим має запрацювати до літа 2016 року. Шкода, що ні українська влада, ні керівництво Європейського Союзу не заявили, коли можна очікувати повного припинення військових дій в Донбасі. Там «режим очікування» миру може затягнутися на весь 2016-й рік.
23 лютого 2016 року. Бенкет під час чуми
Цю фразу до ладу й не до ладу регулярно використовували українські журналістами і блогери, коли писали про те, що під час Євромайдану та війни в Донбасі, в той час, коли гинуть українські добровольці й солдати, мирні жителі й волонтери, багато українців воліють не помічати те, що відбувається, київські чи дніпропетровські ресторани й кафе забиті відвідувачами, політики і бізнесмени не відмовляються від своїх звичок жити красиво та зі смаком. Так, дивним чином за останні два роки, коли весь світ перевернувся догори ногами, коли остаточно нас покинула віра в повоєнну непорушність державних кордонів, перед людьми, в цьому разі — перед громадянами України, виник вибір: жити, реагуючи на зміни, або жити, нічого не помічаючи. Реагувати на зміни можна по-різному. Мій знайомий, український угорець із Закарпаття, відреагував миттєво й перевіз свою сім’ю до Німеччини. Він не продав свою квартиру в Києві та будинок на малій бáтьківщині. Але вирішив уберегти чотирьох маленьких дітей і дружину від можливих катаклізмів і від переживань за завтрашній день. Мій інший знайомий, державний службовець із Хмельницької області записався добровольцем і поїхав в Донбас захищати територіальну цілісність України, залишивши дружину й дочку вдома. Десятки тисяч активних українців переключилися на волонтерську та благодійну діяльність, почали допомагати солдатам, біженцям, пораненим. Якщо реагування на зміни дає людині вибір дій, то нереагування на зміни залишає людину в ілюзорному, вже не існуючому минулому, яке вона намагається зберегти за допомогою додержування того способу життя, який її радував до змін.
Цей вибір — реагувати або не реагувати — постав і перед українськими письменниками. І вони миттєво розділилися на дві групи: на «видимих» письменників і «невидимих». «Видимі» миттєво відчули новий рівень відповідальності за свої слова та думки. Вони припинили писати художню прозу та стали працювати «нервами часу», реагуючи колонками в газетах, блогами, просто постами у «Фейсбуку» на кожну подію, що видалась їм значущою, на кожну підозрілу або дурну фразу політика, на несправедливі нападки на Україну з боку іноземних лідерів, на брехню всередині країни та зовні. «Невидимі» письменники сховалися. Вони продовжили писати романи та оповідання, вони продовжили давати інтерв’ю гламурним журналам, вони не побачили сенсу в тому, щоб змінити звичний спосіб мислення й життя. Іноді через свою принципову аполітичність — тренд принципової аполітичності був до недавнього часу в фаворі у більшості українських літераторів, але драматичні події останніх двох років цей тренд поламали. Іноді причиною міг виявитися звичайний обивательський страх опинитися по один або інший бік політичних або реальних барикад. Можна, звичайно, спробувати «зависнути» над барикадами й підкреслювати чистоту свого незалежного погляду та свою незаангажованість, але й тут треба мати тонке політичне чуття і хоч якісь політичні погляди та симпатії. В основному «невидимі» письменники просто пішли з громадського життя і навіть стали відмовлятися від інтерв’ю, в яких могли б отримати від журналістів запитання про своє ставлення до ситуації в країні. Я не писатиму більше про «невидимих». Їх тепер немає. Вони знову з’являться, коли стане тихо й стабільно. А цей час настане не дуже скоро, хоч як би я хотів його наблизити. Я говоритиму про «видимих».
Із 1991 року, з моменту розпаду Радянського Союзу літератури різних пострадянських держав пішли кожна своїм шляхом. Російська література залишилася в тісній зв’язці з державною машиною, і, коли Борис Єльцин намагався будувати демократію, російська література боролася за демократичні цінності. Коли з побудовою загальноєвропейської демократії в Росії було покінчено й лідери заговорили про особливу російську демократію, літератори почали відбивати у своїх творах нові думки й тенденції. А коли вже саме слово «демократія» вийшло з ужитку російських політичних лідерів, на книжковий ринок Російської Федерації ринула хвиля нової державноцентричної, імперської літератури, котра виправдовує зміну політичних смислів і стверджує або навіть — повертає — нові/старі цінності. Знову настав період переписування історії й тут ніхто не міг допомогти краще та більше, ніж письменники. Крім нових біографій Йосифа Сталіна і Лаврентія Берії — голови НКВС (КДБ), було видано нові романи, що прославляють старі «добрі» радянські часи і одночасно повертають читачам і суспільству любов і повагу до російської монархії та православної церкви. Письменники, звичайно, не всі, але в своїй більшості поспішили на допомогу Кремлю в справі переформатування свідомості російських громадян, у справі об’єднання суспільства навколо однієї «великорусской» ідеології. Частина письменників почала активно створювати образ нового ворога — України та відновлювати образ старого ворога Радянського Союзу — США і Європи.