29 березня 2016 року. Вибухи у Брюсселі
Я думав, що ці кілька днів у Брюсселі відійдуть у минуле й поступово зітруться в пам’яті, засунуться за свіжіші та більш вітчизняні новини. Такі, наприклад, як народження парламентом нового прем’єр-міністра. Але ні, не забуваються. І навіть навпаки — провокують нові думки та роздуми, зовсім не пов’язані ні з вибухами в аеропорту Брюсселя, ні з терактом у брюссельському метро. Але давайте про все по порядку. У понеділок увечері в центрі європейської літератури «Пасса Порта» я виступив на тему «Роль письменника в часи воєнного конфлікту й надзвичайних обставин». Людей прийшло багато, зокрема, й представники української діаспори та й просто наші співгромадяни, які працюють у столиці Європейського Союзу. Мова в моєму виступі, звичайно, йшла про Україну, про досить далеку від Брюсселя Україну та про ситуацію в Донбасі та Криму. І ось на ранок наступного дня все, сказане мною, набуло нової актуальності. Не можна порівнювати події в Донецькому аеропорту з вибухами в Брюссельському аеропорту, але паралель все одно напрошувалася. Напрошувалась і підказувала — небезпека тероризму завжди поруч, незалежно від членства або не членства країни в Європейському Союзі, незалежно від того, чи користується країна спільною євровалютою, чи не користується. Аеропорт у бельгійській столиці закрився, і виникло відчуття, що закрилася вся країна, закривши в собі й тих, хто приїхав у справах або в гості з інших країн. І наша маленька група з п’яти письменників, які представляли Нідерланди, Великобританію, Францію, Індію і, ясна річ, Бельгію, виявилася «замкненою» в Брюсселі. Через закритий аеропорт до нас не змогли приєднатися ще два письменники — з Туреччини та Єгипту.
Вранці після вибухів по радіо і телевізору попросили не виходити з будинків і будівель, залишатися всередині. А я підійшов до вікна готелю, розташованого в самому центрі міста, побачив три військові вантажівки перед входом і солдатів з автоматами, і побачив безліч людей на вулиці — тих, хто ще не знав, що сталося, через те, що вийшов із дому до повідомлень про вибухи.
Чесно кажучи, я не прислухався до поради радіо- і теледикторів і незабаром сам вийшов із готелю. Брюссель — місто-космополіт із великим відсотком мусульманського населення. Зовсім поруч, за десять хвилин пішки від центру — район брюссельських мусульман Моленбек. Але мусульман у Брюсселі видно завжди і всюди. Вони ходять у мусульманськім одязі, жінки — в хіджабі, чоловіки — в довгих халатах частіше білого або коричневого кольорів.
І ось на моїх очах центр Брюсселя ставав усе більш і більш пустельним, люди розходились. І до полудня на вулицях залишилися тільки брюссельські мусульмани, які не показували своєю поведінкою та виразами облич ні краплі занепокоєння. У якийсь момент виникло дивне відчуття, ніби в цьому європейському місті живуть тільки мусульмани. Але вже через дві години місто повністю спорожніло. Вулицями носилися з сиренами поліцейські машини, їздили без сирен зелені військові вантажівки та джипи. Відчуття війни стало дивно реальним — такого відчуття я не переживав ні в Києві, ні в Слов’янську 2015 року, ні в Сєвєродонецьку.
Ми — п’ятеро письменників із різних країн — усе-таки зібралися в центрі європейської літератури «Пасса Порта». Нам співробітники центру провели інструктаж: що робити і де ховатися в разі нових вибухів. І ми, шоковані подіями, повернулися до теми мого виступу попереднього вечора — «роль письменника в часи воєнного конфлікту». Але всі ці обговорення на тлі того, що відбувалося в Брюсселі цього дня, здавалися чимось не дуже-то й важливим для світу, який переживав шок. Обговорення були важливими для самих письменників — вони прислухалися до думок один одного й задавалися питанням: а чи будуть прислухатися до їхніх думок звичайні читачі, чия підсвідома впевненість у безпеці навколишнього світу виявилася зруйнованою новими терористичними атаками.
О 5-й годині люди почали потихеньку повертатися на вулиці. Відчинилися деякі кафе та бари й за традицією брюссельці почали підходити до барів, у яких стійки виходять просто на вулицю, щоб там випити келих білого вина або пива. До вечора життя на вулиці Брюсселя повернулось, але повернулось воно мовби не повністю. Чогось не вистачало. І, замислившись, я зрозумів, що сталося: пропали брюссельці в мусульманськім одязі. Спочатку я подумав, що тепер місцеві мусульмани сидять удома та бояться виходити на вулицю, щоб не стати жертвами бельгійських правих радикалів, готових до помсти за теракти прихильників ІГІЛ. Але, придивившись, я зрозумів, що мусульмани серед перехожих є. Вони просто переодяглися в європейський одяг. Вони сховали свою ідентичність, аби не стати мішенню. Вони розчинилися в однорідній джинсово-курточній масі людей. І знаєте, яка була моя власна реакція, коли я зрозумів, що сталося? Мені здалося, що Брюссель одразу збіднів, він утратив частину своєї привабливості й утратив той особливий, яскравий і багатобарвний ритм міста, який виникає з добросусідства різних культур, через побутовий космополітизм мегаполісу.