Через кілька днів на вулицях знову з’явилися люди в мусульманськім одязі, перед арабськими крамничками в районі Сен-Жіль знову сиділи їхні старі господарі-араби в білих або коричневих халатах із сивими бородами. Вони знову привітно кивали кожному, хто входить, і слідом за ним поверталися до своєї крамнички, щоб обслужити.
17 травня 2016 року. Ефект «Бумбокса»
Ні, я не фанат естради й не ходжу на концерти до палацу «Україна». Більше того, не знаю сучасних зірок популярної музики й не зможу підтримати бесіду щодо творчих заслуг Івана Дорна чи Світлани Лободи. Але іноді сучасна музика виявляється там, де її не чекаєш, і тоді виникає привід замислитися про те, наскільки вона відповідає часу та місцю, розвитку суспільства та його мріям.
Років десять тому на авіазаводі в Гостомелі представляли новий літак «Ан-148» і після офіційної частини перед тими, що приїхали порадіти за українське авіабудування, виступив український гурт «Бумбокс». Із пісень цих хлопців залишився рядок, який зачепив: «Моё сердце остановилось, подышало немного и дальше пошло». (Пролетів — пісня, виявляється, пітерської групи «Сплін»!).
Почнемо спочатку.
Іноді раптова радість змушує забути про печаль, затьмарює все погане в житті та, як анестезія, переносить людину в світ, де вона тимчасово не відчуває болю. Саме так сталося з Україною, коли вночі з суботи на неділю Джамала стала переможницею конкурсу Євробачення. Вся країна, здавалося, не спала. І, напевно, дотепер ми позитивно збуджені, тепер думками про те, що нам принесла ця перемога, крім того, що Україна знову стає місцем проведення цього європейського з легким австралійським акцентом конкурсу естрадної пісні? А приносить ця перемога дуже багато, не тільки можливість наступного року стати «столицею проведення естрадних олімпійських ігор»! Весь світ, мабуть, уперше зрозумів, що пісня — це не тільки і не скільки розважальний аудіотовар, а й інструмент психологічного та інформаційного впливу. Піснею можна передати не тільки сум од нерозділеного кохання або радість од веселої вечірки, а й страждання цілого народу. Так, були і будуть протести з боку тих, хто хоче, щоб під пісні люди щасливо засинали та забували про свої проблеми. Але перемогла пісня, яка скоріше не дала заснути багатьом глядачам фіналу конкурсу. Багатьом, хто поцікавився її історією, її змістом, сконцентрованим і на вимогу жанру зведеним до півтора десятка рядків, тепер і слово «Україна» стало набагато зрозумілішим, ніж раніше. Напевно, цього злякалася Марія Захарова, спікер російського МЗС, яка написала у себе в «твіттері» у відповідь на перемогу Джамали цинічний жарт про те, що в наступному конкурсі співатимуть про «кривавого Асада». Так, Росія не заспівала про свої жертви сталінізму ні на одній сцені, навіть у себе. Сталінізм іще не закінчився. Тому пісні типу «Ты моя зайка» в честі й на екрані. Пісня про кохання російського учасника Лазарєва отримала більше голосів телеглядачів і менше голосів професійних журі, ніж пісня Джамали. Джамала теж співала про любов — про любов до свого народу, до своєї батьківщини — українського Криму. Її почули та зрозуміли й члени національних журі, й безліч телеглядачів по всій Європі. А це значить, вони прийняли і зрозуміли біль Криму, біль України, почувши цей біль у голосі нашої переможниці, побачивши цей біль у її очах.
Коли я, не великий любитель естради, дочекався виступу Джамали, а потім дочекався оголошення офіційного переможця, мій стан точно відповідав словам з пісні пітерської рок-групи: «Моё сердце остановилось, подышало немного и дальше пошло». І мені стало трохи шкода, що в багатьох піснях нашої естради так багато ритму і так мало сенсу, так багато невмотивованих веселощів і так мало справжнього болю. Пісня Джамали змусила мене згадати іншу пісню, яку я дуже часто чув на Майдані і яку, як мені здається, ми стали потихеньку забувати — «Плине кача по Тисині». Хотілося б, аби час від часу українці слухали і «Качу», і пісню Джамали. Ці пісні дуже різні, але водночас дуже пов’язані між собою. Ці пісні про біль, про біль усього українського народу і про біль кримських татар. Пісні про біль лікують. Лікують наш розум і наші очі, якими ми дивимося на навколишній світ, на власну країну, на політиків і на народ.