Війна в Донбасі триває вже два роки. Хоча з минулого вересня ця війна перебуває в стадії «перемир’я», щодня телебачення повідомляє кількість убитих і поранених українських солдатів, а також кількість артилерійських обстрілів позицій українських військ. Українські солдати часто скаржаться, що їм не дозволяють відповідати на обстріл тим же, але все-таки, ясна річ, відповідають. І регулярно українські мас-медіа повідомляють, що у бойовиків великі втрати. Ці новини мають начебто радувати громадян, але громадяни в основному залишаються байдужими. Звичайно, вони перестають бути такими, якщо хтось із їхніх рідних опиняється на лінії фронту солдатом. Але в такому разі вони примикають до меншості, яка стежить за тим, що відбувається в Донбасі, пильніше і з болем.
Решта громадян, не беручи до уваги тих, які вирушили до анексованого, але сонячного Криму або поїхали заповнювати пляжі в Одесі та Одеській області, аби показати, що там відпочиває в десятки разів більше людей, ніж у Криму, або вирушили до Туреччини, Чорногорії та Єгипту. Сезон відпочинку ж у розпалі. Відпочивати біля Одеси або в Чорногорії цілком політкоректно. Відпочивати в анексованому Криму вважається зрадою. Але кілька сот тисяч українців все одно регулярно «зраджують» батьківщину на кримських пляжах.
Для тих, у кого не вистачило грошей на відпочинок і кого не мобілізували на лінію фронту, головною розвагою стало спостереження по телевізору й інтернету за новою «зіркою» української політики Надією Савченко. Її біографія з неймовірною швидкістю наближається до сюжету для авантюрного роману. Перед тим, як потрапити в полон до сепаратистів у червні 2014 року, вона прожила бурхливе життя, спочатку отримавши спеціальність модельєра одягу, потім спробувавши стати журналістом, потім записавшись за контрактом до Збройних сил України, після чого на шість місяців вирушила до Іраку в складі миротворчого контингенту (2004). Після цього, закінчивши Харківський університет повітряних сил, вона стала штурманом військового вертольота. Але в Донбас, будучи офіцером українських збройних сил, поїхала добровольцем, бо в цей час перебувала в армійській відпустці. За два роки, проведені в російській в’язниці, куди її переправили бойовики з Донбасу, вона стала депутатом парламенту України, членом української делегації в ПАРЄ, отримала кілька нагород і навіть була номінована на премію Європарламенту імені Андрія Сахарова «За свободу думки». По всій Європі й навіть у Росії проходили демонстрації з вимогою звільнити Надію Савченко. Російський суд засудив її до 22 років тюремного ув’язнення, але 25 травня цього року її обміняли на двох російських військових, захоплених у полон в Донбасі. До Києва вона повернулася на президентському літаку і відразу стала популярною зіркою теленовин. Почала з того, що відмовилася в аеропорту приймати з рук Юлії Тимошенко букет квітів. З огляду на те, що до парламенту її провів Блок Тимошенко, це, звичайно, однопартійців не порадувало. У червні цього року Надія Савченко заявила, що виграє в президентських виборах і що просто змушена буде стати президентом, аби врятувати країну. Що далі, то дужче. Останні кілька тижнів вона виступає з вимогою до української влади почати прямі переговори з лідерами сепаратистів, а також скасувати антитерористичну операцію в Донбасі. Вона вимагає відпустити всіх засуджених бойовиків із ув’язнення і каже, що після цього лідерам сепаратистів стане соромно і вони відпустять із в’язниць усіх українських полонених. Що робитимуть бойовики, якщо президент накаже припинити антитерористичну операцію і прибрати українські війська з лінії зіткнення з невизнаними «республіками» Донбасу, вона не говорить. Напевно, не знає.