Україна продовжує й далі вирувати й миттєво реагувати на будь-який внутрішній або зовнішній подразник. До одного з останніх зовнішніх подразників для певної частини українського суспільства можна було б віднести й недавно прийняте Польським сеймом рішення про визнання геноциду поляків на Волині. Але не встигли цю подію обговорити на сторінках газет і в телевізійних ток-шоу, як сталося вбивство журналіста Павла Шеремета. І фокус уваги знову змістився з недавнього минулого на сьогоднішній день і його проблеми. Ті, хто організовував це вбивство, хотіли показати, наскільки Україна некерована. Хотіли зробити те ж відсилання до анархістської матриці, в якій дійсно самосуд іноді замінює рішення суду, особливо якщо судова система корумпована й ухвалює свідомо неправильні рішення. Вбивство Павла Шеремета, більш відомого в Росії, ніж в Україні, було терористичним актом, за допомогою якого організатори цього злочину хотіли показати рівень незахищеності й нестабільності в Україні. Така нестабільність не властива країнам Європейського Союзу, така нестабільність немовби показує, як далеко країні до цивілізованого світу. Адже навіть просто для того, щоб розкласти минуле по його місцях у національній свідомості, щоб провести лінію від минулого до найближчого майбутнього, щоб пояснити популярно і спокійно: чому в України не може бути іншого вибору, окрім європейського, потрібна стабільність і можливість вести загальнонаціональну дискусію. Українське суспільство за сімдесят років радянської влади відучили від публічних дискусій і обговорень. Та й 25 років незалежності не повернули українцям бажання і вміння ухвалювати колективні рішення. Політичні еліти ніколи раніше не спиралися на громадську думку, а тому не намагались її формувати і вже тим більше — провокувати за допомогою публічних загальнонаціональних дискусій. Тепер, коли громадянське суспільство стало важливим гравцем у політичному житті країни, необхідність цього сильного громадянського суспільства стала очевидна й політикам. Але політики старшого покоління — такі, як Юлія Тимошенко чи Олег Ляшко, як і раніше, не готові радитися з суспільством. Вони не проти й далі маніпулювати громадською думкою для досягнення своїх особистих цілей, а не для захисту державних інтересів. Найулюбленішим інструментом для багатьох політичних лідерів, як і раніше, залишається популізм. Популізм українських політиків не відрізняється від популізму їх європейських колег. Замість своїх пропозицій щодо досягнення миру в Донбасі та для розв’язання інших проблем, політики обіцяють виборцям дешевий газ і дешеву електрику. Але в нездійсненні обіцянки вірять усе менше і менше виборців. І це великий плюс. У країні, де політики за двадцять п’ять років не змогли побудувати сильну державу, в будівництво сильної держави включилися звичайні люди. Так, це добре! Але не треба забувати про історичну матрицю України! Кожна група нових будівників держави будує свою Україну. Націоналісти намагаються побудувати свою, і в їх Україні практично нічого європейського немає. Мало того, вони часто виступають і проти Росії, і проти Європейського Союзу. Середній клас будує європейську Україну. Середній клас мріє про життя в повністю законослухняному суспільстві. Економічні свободи для середнього класу мають пріоритетний характер. Але й за політичні свободи середній клас готовий боротись, як робив це під час Помаранчевої революції. Сформована за роки незалежності каста «недоторканних» чиновників намагається відстояти й захистити свою корумповану Україну, саме ту, яка не дала Україні сформуватись, як сильній і реально незалежній державі раніше. До речі, корумповані чиновники й бізнесмени ніколи не були проти зближення з Європою. Одначе вони не хочуть прозорості витрачання бюджетних коштів, не хочуть бути підзвітними міжнародним організаціям. Бояться як економічного, так і політичного аудиту.
Історія уявлення українців про західний світ і про Європу пройшла багато різних стадій.
У Радянському Союзі жила-існувала серед освічених людей таємна «американська мрія», пов’язана з матеріальним благополуччям і не обов’язково пов’язана зі свободою думки, слова і думки. Цю мрію підтримували матеріальні проблеми радянських громадян, які до кінця сімдесятих років минулого століття стали відчуватися куди сильніше. В цей же час посилилася «емігрантські» настрої, перш за все серед радянських євреїв. І тоді ж почалася масова еміграція до Ізраїля, а звідти вже до США. «Американська мрія» здійснилася, матеріалізувавшись у районі Брайтон-Біч у Нью-Йорку і по всій Америці та Канаді. Вона, ця мрія, «витягувала» зі знесиленого СРСР усе більше й більше жителів, наближаючи насправді розпад Радянського Союзу. І за інерцією «американська мрія» ще кликала за собою громадян нових держав, які виникли на руїнах Союзу, які прагнули тепер не стільки розбагатіти, скільки врятуватися з охоплених бідністю, економічною кризою та криміналом територій.