Минуло двадцять п’ять років і замість «американської мрії», що є індивідуалістичною та закликає до переїзду, в Україні виникла і стала популярною «європейська мрія». Хоча сам термін «європейська мрія» не прижився і використовується досить рідко, але явище, яке можна описати іншими словами: «мріяння про Європу», стало політичним вектором для великої частини українського населення. Починаючи з кінця 1990-х слово «Європа» стало частіше з’являтися на передвиборних плакатах і в передвиборних програмах українських партій, які не вельми відрізняються одна від одної ідеологіями. Партії «демократичного спрямування» оголошували, що вони за Європу, проросійські партії виступали з позиції «ми за дружбу з Росією і за членство в СНД, але не проти дружби з Європою». За минулі роки баланс політичних сил складався на користь проєвропейських партій і настроїв. Ну і кульмінацією цього процесу виявилося рішення колишнього Президента України Віктора Януковича відмовитися від поглиблення відносин із Росією і підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, про що він оголосив на зустрічі з парламентською фракцією своєї Партії регіонів у вересні 2014 року. Незважаючи на те, що в листопаді він відмовився від підписання Угоди про асоціацію і «повернувся» до дружби з Росією в обмін на програму кредитування, процес зближення з Європою зупинити йому вже не вдалося. Саме відмова від Європи спровокувала Євромайдан, а наслідки Євромайдану, включаючи анексію Криму та російську інтервенцію в Донбасі, мобілізували ще більше українців на захист своєї батьківщини та захист її європейських прагнень. Для українців під час Євромайдану слово «Європа» не означало «Європейський Союз». Воно стало синонімом поняття «життя без корупції та за законами». Саме з життям без корупції були пов’язані мрії більшості учасників подій 2013—2014 років. Те, що Європа підтримала українську революцію, підтвердило, що Європейський Союз готовий допомогти Україні звільнитися від проблем, пов’язаних із корупцією та некомпетентністю влади. В цей же час Росія робила все можливе, щоб утримати Україну в колишньому стані — в стані контрольованої корумпованої держави та з колишньою політичною елітою при владі. Так виникла ця «розтяжка» — між тоталітарною корумпованою Російською імперією та Європейським Союзом, відносно вільним від корупції, антитоталітарним, стабільним, що гарантує своїм громадянам політичні та економічні свободи. Російські танки і «гради» реально прибули на територію Східної України, щоб утримати всю Україну в колишньому стані. Стріляючи по українських військових, добровольцях і мирних жителях, сепаратисти й російські війська стріляли по європейському майбутньому країни. Можна сказати, що саме під цю стрілянину в Донбасі Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Підписала угоду, яка здавалася в той момент обіцянкою Європи врятувати Україну від чергового сповзання в статус російської колонії, другої Білорусі. У суспільній свідомості українців і сьогодні конфлікт в Донбасі/конфлікт із Російською Федерацією пов’язаний із відстоюванням як державного суверенітету і територіальної цілісності України, так і з відстоюванням європейського майбутнього країни.
Але поки в країні практично йде війна, українці вже не чекають від Європи військової допомоги — її чекають від США. Від Європи чекають українці допомоги політичної. Політичну підтримку Україна вже традиційно з часів Помаранчевої революції отримує від Польщі та Литви. Обидві ці країни набагато частіше за інших виступають адвокатами України в Брюсселі. Обидві країни представляють «східний блок» Європейського Союзу. А значить, краще розуміють проблеми та сподівання України. Від різних політологів і політиків час від часу чується думка про те, що Польща та Литва «тягнуть» Україну в ЄС, аби посилити вагу саме «східного блоку» Європейського Союзу. Самі українські політики, з тих, хто виступає за європейський вибір українського майбутнього, сприймають допомогу цих двох країн, як щось само собою зрозуміле і, можливо, пояснюють цю увагу до України тим фактом, що обидві країни побоюються Російської Федерації й таким чином ведуть свою політичну війну з системою Путіна. При цьому Литва, звичайно, разом із Естонією та Латвією, має набагато більше причин побоюватися Росії, ніж Польща. Тепер, коли Росія продовжує спроби «втопити» Україну у війні та воєнному хаосі, українці дивляться на сусідні країни Євросоюзу, як хворий на машину «швидкої допомоги», що наближається. Очікування допомоги має свій зворотний бік — той, хто впевнений, що його врятують, мало робить сам для власного порятунку. У цій ситуації після двох років військового конфлікту українці вже не впевнені, що їх урятують. І ця невпевненість у реальних планах Європейського Союзу щодо України — тут я мову веду про основні країни ЄС, а не про країни його «східного блоку» — змушує їх консолідувати зусилля та намагатися розв’язати багато політичних проблеми власними силами.