13 березня
Лечу до Лейпциґа на книжкову виставку. Там мене зустріне в аеропорту давній приятель Міха Рошер і відвезе до готелю Nordic. Уранці встиг відвезти дітей до школи. Пройшовся по Володимирській — працівники обмінників якраз уставляли на прикріплені до будинків таблички нові курси валют. Гривня знову йде вниз, а долар і євро — вгору. Повз мене ланцюжком ішли півтора десятка «камуфляжних» підлітків із бейджиками, серед них — кілька дорослих чоловіків, але підліткового зросту. Перманентна революція триває.
А взагалі ситуація в Києві нормальна, якщо не брати до уваги Майдан і Хрещатик. Усі ходять на роботу, п’ють каву, обговорюють політику і лають Росію. Тео і Антон перед школою за сніданком згадували, які кольори на російському прапорі, цитуючи модний тепер серед дітей віршик: «Водка белая, морда красная, небо синее, жизнь прекрасная».
Вчора на прохання свого колишнього вчителя їздив на Оболонь виступити перед старшокласниками. Узагалі на ці дні в усіх школах міста було заплановано літературні вечори, присвячені 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Але тепер, звичайно, ці вечори правильніше називати «літературно-політичними». Я вже виступав на одному з них у 91-й школі. Це була просто розмова про війну, про страх, про Небесну сотню та про майбутнє. Доросла розмова зі старшокласниками, які задавали недитячі питання: «Що буде далі? Як можна вплинути на майбутнє України? Чи зможе новий український уряд витягнути країну з економічної та моральної діри?» У школі на Оболоні політичних питань було менше, а Тараса Шевченка — трохи більше. Але і в очах у дітей, і в їхніх учителів — однакове занепокоєння.
Увечері відкривали Українсько-Турецький культурний центр на Саксаганського, 3, якраз навпроти Будинку кіно. У невеликому залі зібралося з п’ятдесят людей. Діти з міжнародної школи «Меридіан» прочитали вірші того ж Тараса Шевченка турецькою, корейською, азербайджанською. Енвер Ізмайлов зіграв на гітарі дві композиції — одну з мотивів українських народних пісень, одну з мотивів кримськотатарських. Потім пили чай, їли східні солодощі та спілкувалися. З центру вийшли втрьох із Миколою Кравченком і Володею з видавництва «Ніка-центр». Вирішили пройтися пішки до метро «Хрещатик». Володя по дорозі все питав: «Чому Красовицький подає на мене до суду?» А Микола йому терпляче пояснював: «Так треба, такі правила. На нього подають до суду ті, кому він заборгував гроші, а він мусить подати в суд на тих, хто заборгували йому». У цій ситуації головним боржником залишається держава. Вона три роки майже не розраховувалася за книжкове «держзамовлення». Видавництву «Фоліо» держава заборгувала чотири з половиною мільйона гривень, іншим видавництвам менше. Але тепер усі вони на межі банкрутства.