Незважаючи на все, що відбувається, я почав краще спати. Учора лікар-окуліст прописав мені краплі для очей: після майже трьох місяців без нормального сну в мене почав падати зір. Я вже тримаву руці папірець із назвами крапель і вітамінів, які слід було купити, а лікар мене не відпускав, питаючи: «Що ж тепер буде? Як житимемо далі?»
Увечері того ж дня я зайшов до свого київського видавця, і ми сіли з його дружиною і з ним, утрьох, за маленький столик, налили по чарці горілки, поставили на столик оселедець, смажену рибу, солоні огірки. За вікном вирував незвично сильний для Києва вітер, який кидав дощ на скло вікон і балконних дверей. Ми зустрічаємося так у мого видавця, як мінімум, раз на тиждень. «Заспокійливі зустрічі» замість заспокійливих ліків для нього і його дружини. І ті ж запитання: «Що тепер робити? Як жити далі?» Видавництво не працює, українська держава ще за Януковича заборгувала йому багато грошей. Давно немає чим платити зарплати працівникам і за оренду приміщення. І щодня він думає, що пора закривати видавництво взагалі. Але щоранку все одно йде на роботу.
Я, як і раніше, майже щодня ходжу на Майдан і на Грушевського, де все ще стоять барикади, засипані квітами на пам’ять про загиблих. Тепер по цій вулиці вже можна проїхати на машині до парламенту й далі, але проїзд у барикадах зроблено вузький — тільки для однієї машини. І тому рух іде то в один бік, то в інший. Але незважаючи на те, що це одна з найбільш центральних вулиць, машин тут мало. Водії звикли об’їжджати центр. До барикад продовжують приходити люди, поруч з барикадами в наметах продовжують жити майданівці. Тепер уже незрозуміло: хто з них був тут із самого початку протестів, а хто приєднався після перемоги над режимом Януковича. Уночі на Майдані та на Хрещатику багато молоді. Вони сюди приходять парами — хлопці та дівчата, одягнені в камуфляж, іноді з дерев’яними палицями, іноді просто в касках і з якимись революційними «бейджиками». Загони зовсім молодих активістів, які з’явилися на Майдані вже після «кривавого» четверга, іноді організовано йдуть іншими вулицями. Щось із цією революційною народною енергією треба робити. І уряд запропонував організувати Національну гвардію з добровольців для захисту кордонів України. У цьому сенсі агресія Росії навіть допомагає, хоч як дивно і страшно це звучить! Тисячі майданівців і членів «Самооборони» вже записалися до Національної гвардії. Для добровольців уже почали проводити військові навчання, спеціальну підготовку. Коли про це повідомляють по радіо, то відчуття наближення неминучої війни посилюється. Раніше новини були просто поганими і про погане, а тепер вони воєнні й бадьорі. Днями губернатор Донбасу Сергій Тарута, бізнесмен і один із не надто багатих олігархів, повідомив, що за свої гроші вздовж кордону з Росією прокопав рів завширшки чотири метри і підняв земляний вал висотою два метри. На вали поставили бетонні укріплення проти російських танків. Рів викопано на всій прикордонній ділянці Донецької області з Росією, а це не менше 120 кілометрів. Якщо я коли-небудь описуватиму цю ситуацію в романі, я обов’язково заповню цей рів водою і запущу в нього крокодилів, здатних прокушувати броню російських танків. Учора мені довелося блокувати на фейсбуці росіян, які писали мені в особистих повідомленнях образи, називаючи мене «негідником і зрадником». Дивно, що людина, яка виступає за державну цілісність своєї країни і проти агресії сусідньої держави, може вважатися в чужій країні «зрадником»! 17 березня половина Росії святкувала разом із Кримом результати «референдуму». Розумні мешканці Криму встигли закупити горілку на самому початку російської окупації, коли не було проблем із грошима й кредитними картами, коли працювали всі крамниці. Ті, хто не встигли запастися горілкою, святкували сумно або намагалися приєднатись до чужих свят. У російському інтернет-просторі у блогах теж зустрічається багато п’яного захвату з приводу «повернення» Криму до загалу «исконно русских земель». Захват іще триватиме якийсь час, але потім доведеться дивитись на ситуацію тверезим поглядом. А тверезому погляду може не сподобатися Крим, у якому нині починають підготовку до продажу хліба та інших продуктів першої необхідності за картками, як у блокадному Ленінграді під час війни, тільки жителям Криму і тільки по пред’явленню паспорта з кримською реєстрацією. Звичайно, ті кримські члени «Самооборони», які вже отримали автомати, можуть бути спокійні за своє харчування. Але набагато гірше доведеться жителям Криму, які не мають на руках зброї. Їм уже страшно, а скоро до цього страху додасться нова реальність, яку навряд чи хто-небудь дозволить собі назвати «стабільністю».