Перед сном дивилися «Fierce creatures», комедію про зоопарк, в якій Майкл Пейлін убиває випадково американця-мільярдера, що купив цей зоопарк, але який планує продати його для гольф-клубу японцям. Потім усі дружно разом із сином убитого перетворюють убивство на «самогубство», що і стає в результаті хепі-ендом фільму. Сам фільм на тлі вбивства Саші Білого міліцією під Рівним набув якогось іншого значення. Нині міліція намагається довести, що Саша Білий сам застрелився з власного пістолета, але відразу спливло відео з камер спостереження харчевні «Три карасі», де він святкував чийсь день народження і звідки його чи то повели, то він сам вибіг перед своєю смертю.
А в Криму якісь російські служби розважаються за допомогою знайдених у паспортних столах бланків паспортів громадянина України. Уже з’явилися невраховані та несправжні «українські громадяни» зі свіжовиписаними паспортами, яких намагаються відправити на материкову Україну для підтримки сепаратистів.
Позавчора ввечері у Страсбурзі на вокзалі я зустрів старшого наукового співробітника Карадазького природного заповідника (Феодосія, Крим) Володимира Мальцева, який приїжджав до Ради Європи отримати європейський сертифікат українського природного заповідника. Сертифікат отримав, але куди тепер його везти — не впевнений. Постояли хвилин п’ять на вокзалі, поговорили. Він — додому через Берлін і Київ, я — до Києва через Париж. Мальцев розповів, що йому дзвонили московські колеги, з якими він колись закінчував Московський університет. Цікавилися рідкісними рослинами, що ростуть у Криму. Сказали, що збирають інформацію для включення рідкісних рослин Криму в Червону книгу Росії. Ось так Червона книга Росії дісталась до українських квіточок і трав. Ніколи раніше не подумав би, що ботаніків можна використовувати в політиці, але тепер зрозуміло: в Росії кожен мусить внести свою лепту в окупацію Криму. Армія мусить окупувати територію і людей, Нацбанк Росії — окупувати фінансовий простір, Ростелеком — окупувати телекомунікації, а ботаніки — траву, рослини, кущі та дерева. Скоро настане час і для російських зоологів.
А поки що новин про наступ на Крим російських зоологів немає, я замислився про нашу власну флору та фауну. Точніше, про тимчасово забуті через напружену обстановку гуманітарні дрібниці. Змінюючи систему управління в країні, не можна забувати і про гуманітарну сферу. Днями в стрічці новин промайнуло інтерв’ю одного невідбутого через Майдан шевченківського лауреата, який скаржився, що указ Януковича про присвоєння Шевченківських премій діячам культури все ще не підписано в. о. Президента України Турчиновим. Я відразу згадав усякі документи, що траплялися мені протягом радянського та пострадянського життя, внизу яких було закарбовано одне прізвище начальника, але перед ним ручкою було проведено косу лінію, а над нею стояв підпис зовсім іншої людини, який було прийнято вважати підписом заступника або виконуючого обов’язки. І спробував я відразу уявити собі такий же документ, де над удрукованим прізвищем Януковича стоїть підпис Турчинова. Не вийшло. Якось аж надто це схоже на одеський анекдот. Все одно, що вимагати у Турчинова повернути гроші, взяті в борг Януковичем. З іншого боку, ця «неув’язочка» підкреслює, наскільки своєчасно було б нині повернутися до питання реформування або взагалі скасування Національної премії імені Тараса Шевченка. За двадцять два роки незалежності вона переживала різні часи, іноді подаючи ознаки життя, коли нею нагороджувались Олесь Ульяненко, Євген Пашковський і деяка, досить незначна кількість інших дійсно гідних персоналій мистецтва, але частіше від неї йшов стійкий запах шпротів, запах Радянського Союзу. Я сам попрацював у Шевченківському комітеті 2009 року й відчув на собі всі принади, що оточують цю інституцію, — від пропозиції хабарів за підтримку конкретного кандидата в лауреати, до здивування, що виникало після оголошення проміжних результатів таємного голосування. Останні три роки премія Шевченка стала премією Адміністрації Президента Януковича, майбутніх лауреатів призначали заздалегідь, вибираючи їх із лояльних системі. Голова Шевченківського комітету частіше бував у кабінетах Адміністрації Президента, ніж у своєму власному. Якщо раптом виникав сильний, але неприйнятний кандидат, як, наприклад, Василь Шкляр, то його доводили до затвердження лауреатом у Шевченківському комітеті, але потім його не виявлялось у списку лауреатів, підписаному президентом. Так що думка у мене закрадається одна: премію в нинішньому форматі треба просто скасувати і здати в архів. А замість неї створити іншу, фінансовану мішаним шляхом — і державою, і, можливо, якою-небудь лотереєю, як це відбувається у Великій Британії. Майбутньому президенту, в якого буде і так голова боліти через економічні та політичні проблем, треба дозволити дистанціюватися від нової премії та не просити його підписувати всякі укази про затвердження чергових лауреатів, підготовлені Адміністрацією Президента. І Адміністрацію Президента треба пожаліти, дозволивши їй не втручатись у справи культури і особливо в обрання та затвердження лауреатів майбутніх премій.