Тепер він добре розумів Сковороду, уже поважного пана, якому було за сорок і у якого закохалася юна, вродлива, розумна та багата дівчина, донька майора. І він спочатку відповів взаємністю… Бо серце ж не камінь, і кожне серце прагне любові. Та бажання залишатися вільним було настільки сильним, що перебороло й пристрасть, і кохання, і сімейне щастя чи нещастя. І Сковорода втік з власного весілля.
Олексій посміхнувся у вуса, підкрутив їх, оселедця закинув за вухо, набив тютюном люльку, запалив. Рідко в місті собі це дозволяв. Тут і так димно без нього, однак зараз мусив, бо від спеки тільки люлька рятувала. До того ж йому не так смерділо плавленим асфальтом.
Чомусь пригадалося, як пару років тому до нього сваталася вдовичка. То була сестра його близького друга. І господиня, і красуня, і навіть погодилася жити з ним на хуторі. Та Олексій відразу сприйняв цю ідею насторожено і дещо скептично. «Як не наївся – то вже й не налижешся» – так кажуть у народі. Тож не здивувався, що вона отетеріла, побачивши його Мамаїв. Не знала, що казати, як реагувати. Якби зараз приземлилися марсіани і взяли в неї інтерв’ю, вона б не так здивувалася. Бо нащо правдивому ґазді та козаку пензлі та картини? Шабля – зрозуміло, кінь – годиться, навіть фігуру[2] на подвір’ї вона зрозуміла та з гідністю прийняла. Хоча, коли оглядала витвір на ймення фігура, скептично сказала, що таки ліпше на тому місці було скласти сіно…
На прощання молодиця кинула: «Льошо-Льошо, ти як мала дитина. Краще б завів корову! Та все ще можна поправити, якщо захочеш». Олексій не хотів. Удовичка виявилася настирливою, бо таки довгенько не давала Олексію спокою. Приїжджала і не раз, і не два. Навіть пробувала зваблювати, клала руки на плечі, зазирала в очі, підливала чогось до наливки такого, що в очах троїлося і вона йому здавалася просто неземною красунею. Та Олексій щоразу від падіння в гріх щасливо рятувався. Та ні, рятувала його не тверда воля, як у Сковороди. Усе банальніше. Звісно, зазвичай п’яний чоловік – то доволі чемний баран, особливо коли поруч уміла жінка. Згадаймо, скільки чоловіків у такому стані здалися в полон жіночих зваб. Та лихо в тому, що Олексіїв організм на спиртне реагував завжди стандартно – вимикався, тобто засинав.
Спогади розвеселили Олексія.
Раптом спало на думку: а якби його Ірина не захотіла розлучення, що б тоді з ним було? Моторошно навіть думати про таке! Ким би він став? Перетворився б на одного з тих нещасних, захеканих, затюканих, забіганих, які, крім своїх вольєрів, більше нічого не знають і не бачать. Одне задоволення – похизуватися перед приятелем дружиною чи коханкою, потім машиною, можливістю раз на рік на десять днів з’їздити в Туреччину, а тричі – на шашлик за місто… Тріпнув головою. Ні, він таки щасливий. Найбільше щастя для людини – бути собою. Бути собою найважче, але бути собою якраз і найцікавіше.
Задеренчав телефон. Організатор виставки повідомив, що за півгодини підійде замовник. Потрібно підготувати одного з Мамаїв на продаж, зняти зі стіни та запакувати. Неохоче підвівся, солодко потягнувся. Добре знав, що коли наступного разу вийде з музею на двір, то під горіхом, на його місці, уже сидітимуть люди, попиваючи пиво та ховаючись від спеки під густим крислатим листям самотнього красеня.
4. Плач Мавки
І вона таки пішла на той День народження до Олиного чоловіка. І познайомилася з Тарасом, давнім другом родини. Типовий Чугайстер – самозакоханий, вродливий, розумний, у міру дотепний та вже надто самовпевнений. Сам сказав, що завжди отримує те, що хоче. І от тепер він найбільше хотів отримати Магдалену. Дуже хотів. Ще від першої зустрічі, коли на своїй дорожезній тачці взявся проводжати її додому. Це створіння так і сказало Магді, щойно вона сіла в машину: «А давай я зніму номер у готелі і ми продовжимо приємний вечір. Ти класна кубіта. Мені такі подобаються». Зате Магді такі не подобалися. Вона ні слова не сказала, просто відчинила дверцята машини та випурхнула з неї… Ні, Тарас не побіг за нею, наздоганяти чи вибачатися. Чугайстри доволі рідко вибачаються, вони вважають, що завжди у всьому мають слушність. І цей бовдур так вважав.
2
Козацький сигнальний маяк – піраміда з просмолених бочок. Вона була обов'язковою спорудою на кожному сторожовому посту.