21 жовтня 1943.
Їдемо звідси!
22 жовтня 1943.
Не їдемо!
Їдемо!
23 жовтня 1943.
Не їдемо!
Їдемо!
Не їде!
Їде!
Не ...
Ї ...
24 жовтня 1943.
Поголосок не годен уже записати, так скоро вони міняються. Сотня, наче бабинець. Уже нікому не вірю.
25 жовтня 1943.
Отже, вияснилося: їдемо й не їдемо. Це тільки деякі від'їжджають на курси. Навіть роз'їхався хор Осташевського. Це так: за ці три місяці з нас, індивідуальних цивілів, зробили масу вояків. Тепер з маси вояків будуть робити індивідуальних вояків.
26 жовтня 1943.
Хочу на підстаршинський курс!
27 жовтня 1943.
Довідався, що такий курс є в Ляуенбурґу. Треба дати німцеві гуску. Їдуть тільки вибрані, — сказав німець, — перші вояки Дивізії.
Я першим не був. Пішов до німця. Гуска, завинена в газету, під пахвою. Тримаю її сильно.
— Їдуть тільки перші вояки. Від А до І.
— А я на Л, — кажу.
Німець потиснув пальцем мій пакунок.
— Ґанс?
— Ґанс! — відповів я. — Отже, як?
Гуски з рук не пускаю.
— Ти на Л? То поїдуть до Ляуенбурґу від K до Т!
Мене записали.
28 жовтня 1943.
Іспит для кандидатів на підстаршин. Мабуть шкода гуски. По-полудні питають мене:
— Лавочко, ти є стрілець-обсерватор. Лізеш на дерево, щоб підглянути ворога. Що маєш робити?
Я подумав.
— Уважати, щоб не впасти!
Тоді мене закликав той німець.
— Гуска була дуже смачна, але ти не поїдеш. Говориш дурниці.
— Я вже більше не буду, це останній раз, — відповів я, бо так відповідав колись у школі.
29 жовтня 1943.
До Ляуенбурґу поїхали від А до І. Я вже звик до вояцького життя й наново починаю думати про дівчат.
10 листопаду 1943.
Увечері ходив до міста. Без наслідків. Звернув увагу на засадничу різницю між людьми. Є військові й цивільні. Ці дві катеґорії не мають нічого спільного між собою. Військові належать до війська, а цивілі до війська не належать. Це, власне, вся різниця. Коли я порівнював чоловіків і жінок, прийшло мені на думку: якої статі є єгипетський Сфінкс? Чоловічої чи жіночої? Додумався, що правда лежить посередині. Коли повернувся до бараку, в кімнаті повітря було таке густе, що не міг їсти вечері без окулярів.
12 листопаду 1943.
Тихо, поволі холодніє. Кажуть, що нас перекинуть до Італії. Це було б добре. Там якраз тепло, бо клімат починається в грудні. В Італії росте багато цитранчів і помарин. Сьогодні покарали одного стрільця за те, що наслідував голос поручника Струтинського й при цьому рохкав, як свиня.
15 листопаду 1943.
Вже маю досить бараків і інструкторів. Світ є божевільний! (Кожний так думає, але себе вважає виїмком). Маю досить порядків, вправ, чистоти. Мусиш те, мусиш друге. Щастя, що вояк не мусить нічого мусіти поза військом.
20 листопаду 1943.
Треба вчитися! Ми прийшли до війська не щоб тільки прийти, але щоб до чогось прийти!
26 листопаду 1943.
Болить зуб. Іду до нашого дентиста д-ра Никифорука. Кажуть, що добрий. Легко вириває зуби й легко вставляє нові. Полковникам з УНР. Вставленими зубами можна навіть їсти.
До дентиста я йшов з рахунковим булавним Рудзьом Мартинюком.
Ішов також холодний дощ. Я сказав до Рудзя:
— Таке то життя! Не було б дощу, не було б генералів!
Він глянув на мене, щось подумав і спитав:
— Ти по званню філософ?
— Ні! — відповів я скромно.
Видно, сказав щось дуже розумне.
5 грудня 1943.
Трапилося мені щось таке, чого ще не бувало в мойому житті: я скінчив двадцять років!
7 грудня 1943.
Мене хочуть зробити кінним зв'язковим. Я погодився, хоч на коні ніколи не сидів.
12 грудня 1943.
Справа пішла скоро. Я дістався до другого швадрону.
Командир Силенко поглянув на мене, телефоном повідомив командира першого швадрону Долинського і наказав зібратися всім старшинам. Усі були дуже веселі. Коли зібралися, я пізнав поручника Особу, д-ра Левицького, Ромка Височанського й графа фон Нікітина. Цей навіть заклав монокля, щоб до мене приглянутись. Прийшли також кінський лікар Сясько Яворський, Рудич з бородою і Припхан з борідкою (Скільки їх є, бородатих!). Прибіг ще Юсько Ткачук, але пішов собі, коли побачив, що тут нема ні одної дівчини.