І тоді мене пройняло приголомшливе усвідомлення, що це значить. Я підійшов до таблиці з такою цікавістю, ніби я вперше на неї дивлюся.
Не треба бути математиком, щоб пояснити картину зрозумілою мовою. Хрестики, поставлені за останні тридцять шість годин, були у кількох місцях густішими, залишаючи між ними великі незаповнені проміжки. Іншими словами, потурання стало непостійним. Я витріщився на таблицю, як на якогось привида.
Лам повернув голову і, криво посміхаючись, подивився на мене через плече. Тоді він видав дуже дивне слово: «Kriegspiel»[18].
Я геть розгубився. Про що, в біса, говорить цей чоловік? І тоді до мене поволі дійшло, що існує схожість між таблицею і розташуванням підрозділів на війні. Це стає очевидним одразу, коли починаєш уявляти цю ідею в голові.
Поки армії рівномірно розміщені уздовж лінії фронту, триває позиційна війна. У таких умовах великі перемоги й поразки просто неможливі за природою речей. Але як тільки війська концентруються на вигідних позиціях, формуючи величезні мобільні частини, тоді стає можливим їхнє масове знищення.
Коли британське бойове каре порушено, його захисників ліквідують не через те, що зменшується бойова міць окремих солдатів; його воєнна цінність суттєво не падає від втрати кількох людей у момент нападу. Воно стає беззахисним тому, що його правильне шикування перетворилося на безлад.
— У битві при Ватерлоо, — сказав цар Лам, відвернувшись від стіни і попрямувавши до своєї кави, — Наполеон кинув уперед Стару Гвардію. Через кілька хвилин він прокричав: «Вони змішалися!» і покинув поле бою у розпачі. Йому не треба було чекати, щоб побачити, як їх розіб’ють.
Лу дихала глибоко, з великими перервами між подихами. Вона збагнула суть тактики нашого друга.
Ми виглядали страшенно хворобливо: фактично ми страждали у цю мить від наркотичної жадоби і почувалися незручно через присутність Мейзі Джейкобз. Ми не хотіли вживати у неї на очах. І все ж ми знали, що здобули перемогу. Це може тривати тижнями чи місяцями; але нам було навіть байдуже. Ми були переконані, що опанували сам принцип боротьби. Тепер буде вже легше атакувати ці скупчення хрестиків і помалу винищити їх.
Цар Лам попросив Мейзі заспівати. На щастя, у кімнаті був невеличкий рояль. Він сів за нього і почав їй акомпанувати. Я зачаровано спостерігав, як працює розум цього чоловіка. Я постійно чогось у нього вчився.
Наприклад, як він зараз учинив. Ми не могли просто так взяти й піти, і спів був для того, щоб розвіятись. У той же час він хотів, щоб Мейзі стала до нас спиною, щоб ми могли прикластися до героїну.
Ми дійсно дуже потребували цього; і все ж — яка дивовижність людської природи! — нам було так само соромно вживати його непомітно від Мейзі, як за хвилину до того відкрито.
Мене вразила ця думка, наче блискавка.
Як уже згадувалося раніше, ми обоє, Лу і я, постійно схилялися до приховування цього вчинку, навіть коли робили це відкрито і разом. Ми постійно вдавали, що вживаємо менше, ніж це є насправді. Наркотики розвивають усі можливі хворобливі заскоки в голові.
Тим часом Мейзі співала своїм глибоким контральто один з найвишуканіших верленівських творів «З сурдинкою»:
Ці вишукані, ніжні й водночас такі реальні образи наповнили мій розум спогадами про всі мої хлопчачі мрії. Вони нагадали мені про спокій і можливість любити. Усе це було мені знайоме, знайоме у найвиразливішій і найпривабливішій формі. Це те, що дає тобі природа; цей чистий і несамовитий захват був природженим правом людства. Але замість того, щоб насолоджуватися таким, як він є, я шукав штучного Раю і проміняв на нього цю божественну реальність. У природі ніжно зачаровує все, навіть меланхолія. Я подумав про присвячену їй Кітсову оду і навіть про «Меланхолію, що перевершує дотепність» Джеймса Томсона, якого він обожнював і на чий вівтар поклав своє скривавлене серце. Та як каже Верлен: «Печалей наших клич — це солов’їний спів!»