За його логікою, ми не маємо права безцеремонно стверджувати, що їсти тирсу — це неприродне задоволення. Якась людина може мати такий організм, що їй це подобається. Поки ця специфічна риса людини не шкодить і не заважає іншим людям, немає причин, чому б не залишити її у спокої.
Але якщо ця людина має упереджену думку, що їсти тирсу — це невід’ємна частина людського щастя; якщо вона приписує вплив від поїдання чи непоїдання тирси усьому, що відбувається навколо; якщо їй здається, що більшість людей, з якими вона зустрічається, також тирсоїди, й найголовніше, якщо вона думає, що порятунок людства залежить лише від того, чи приймуть закон, який змушуватиме людей їсти тирсу, подобається вона їм чи ні, тоді буде справедливим сказати, що у неї з цього приводу порушена психіка; і, далі, сама ця звичка, якою б невинною вона не виглядала, у такому конкретному разі є збоченням. Нормальне психічне здоров’я полягає у належній рівновазі уявлень і думок у цілому. Лише у цьому сенсі твердження «геніальність пов’язана з безумством» є правдивим.
Переконаність Мікеланджело, що його роботи — найважливіші шедеври епохи Відродження, була б не зовсім розумною, навіть незважаючи на те, що час певною мірою виправдав його погляди.
Ось у чому проблема більшості вакцинаторів, антивакцинаторів, вегетаріанців, анархістів і усієї «гарячої братії провидців» у цілому — вони надають надто багато значення своїй ролі. Яке б правильне не було їхнє переконання, як би вони не думали, що це переконання є важливим, вони помиляються, бо забувають про таку ж або навіть більшу важливість інших речей. По-справжньому важливі речі на цьому світі величні, мовчазні й невблаганні.
«Про що говорять бурхливі хвилі?» — про те, що сила припливів мало-помалу уповільнює швидкість обертання Землі. І саме це зі мною було не так. Я постійно всюди бачив героїн.
Але це не те, що було не так з паном Джейбезом Платтом!
Ґретель Вебстер була майстром світських хитрощів, але вся її вправність у пустих балачках не змогла замаскувати штучного характеру цього візиту. Вона сама це помітила й скористалася можливістю відлучитися з Лу до її спальні, щоб «поговорити про моду і залишити дорогого сера Пітера та пана Платта, щоб вони могли ближче познайомитись один з одним».
Але процес не обіцяв бути швидким. Виглядало, що дорогий сер Пітер і пан Платт не мали, що сказати одне одному; дорогий сер Пітер намагався зняти напруження пропонуючи сигари, цигарки та різні напої, але римські чесноти пана Платта не дозволяли йому віддаватися подібним втіхам.
Утім, пан Платт настільки розчулився гостинністю дорогого сера Пітера, що відчув своїм обов’язком спитати думку сера Пітера про... — і тут він несподівано видобув з бокової кишені десятиграмову пляшечку кокаїну.
— Ми вважаємо, — сказав він, — що це особливо чистий зразок. Є переконливі наукові підстави вважати, — пояснював він і почав випромінювати навколо себе ауру проповідника, — що не сам наркотик, а домішки, які так часто ототожнюються з ним через недбале виготовляння, винні у прикрих наслідках, що час від часу спостерігають у людей, які з тією чи іншою метою його вживали.
Сказати, що я був приголомшений, було б грубим применшенням того, що зі мною сталося. На якусь мить здивування перешкодило мені усвідомити, що моє серце мало з грудей не вискочило при вигляді наркотика.
— Ваша думка як фахівця є дуже цінною для мене, — продовжував Платт.
Його голос звучав нерівно, ніби він себе стримував за допомогою неймовірної сили волі.
Я навіть затнувся.
— Але, пане Платт, — сказав я, — я думав, ви так прагнете боротися з уживанням наркотиків і взагалі хотіли їх заборонити. Я думав, головно, це ви відповідальні за просування Диявольського Наркозакону.
— Незнання, чисте незнання, мій дорогенький сер Пітер, — скрикнув він. — Ми живемо і постійно вчимося, живемо й вчимося. Якщо вживати помірковано, ми вважаємо, що він цілком безпечний. Це ж стимулятор — скажете ви. А всі стимулятори, без сумніву, можуть бути небезпечними. Та, боюся, люди все одно їх вживатимуть, і, безперечно, найрозумніше було б простежити, щоб те, що вони вживають, було настільки нешкідливим, наскільки це можливо.
Поки він говорив, він нервово сіпав рукою з пляшечкою у моєму напрямку, ніби побоювався віддати її просто в руки. І тоді я усвідомив, як сильно я хотів нюхнути.
— Ну, безперечно, пане Платт, — відповів я, переймаючись духом цієї справи, — я буду радий висловити свою думку, якщо вона має цінність.