Я не зміг приховати схвильованого завзяття, з яким я витряс дозу з пляшечки. Моя спроба зобразити серйозного експерта, нюхаючи кокаїн, була жалюгідно сміхотворною. Навіть дитина побачила б, що мене трясе, і тіло й душу, від пристрасного гарячкового бажання впустити його в свій організм після такого тривалого утримання.
Час очистив мій організм від отрути. Вона увійшла у «порожню, підметену і прикрашену» хату — і разом з нею, замість одного вигнаного, в мене увійшло семеро нових демонів. Моє нездужання зникло, як хмаринка, яку вітер прогнав із сонячного диска. Я дістав фізичну бадьорість, якої не було вже місяцями. Мене переповнила чудова впевненість у собі. Щезли всі сумніви й вагання. Я грав у цю гру, зовсім сп’янілий від божественності, яка знову повернулася до мене.
— Мушу визнати, виглядає на те, що це чудовий продукт, — з незворушною піднесеністю промовив я, незважаючи на те, що кров дзвеніла мені у вухах.
Я повернув пляшечку.
— Залишіть собі, прошу вас, мій дорогий сер Пітер, — радісно запротестував Платт. — Ніколи не знаєш, коли вдома знадобляться ліки.
Щось викликало у мене напад внутрішнього реготу. Я не розумів чому, але це був найсмішніший жарт у світі.
— Це дуже мило з вашого боку, мій дорогий пане Платт, — єлейним голосом сказав я, відчуваючи, що мене вибрали на зіркову роль у якійсь грандіозній комедії.
— Це мені треба бути вдячним, — відповів мій гість. — Ви навіть не уявляєте, як ваше люб’язне схвалення заспокоїло мене.
Я зробив ще одну понюшку. Моя голова закрутилася від невимовного екстазу. Я закоркував пляшечку і поклав собі у кишеню, рясно дякуючи Платтові.
— Не можу собі уявити, щоб ваш розум від чогось ніяковів, — продовжив я з ноткою іронії, яка була при цьому зовсім не злою. Усі на світі були друзями для мене. — Якщо існує чоловік з чистою совістю перед Богом і людьми, то це безперечно Джейбез Платт.
— Ах, совість, совість, — зітхнув він. — Ви й гадки не маєте, сер Пітер, як вона мене мучить останнім часом. Моральна відповідальність, жахлива моральна відповідальність.
— Що б це не було, — відповів я, — безумовно, ви той чоловік, чиї плечі її витримають.
— Ну, — сказав він, — думаю, я можу без вихваляння сказати, що ніколи не намагався ухилятися від відповідальності. Ваше схвалення розвіяло останні залишки моїх сумнівів. Я мушу пояснити, мій дорогий сер Пітер, що я завжди був бідною людиною. Служіння людству вимагає чимало жертв від його поборників, і запевняю вас, що у цій пляшечці, як я тепер впевнений, лежить не лише порятунок людства від однієї з найстрашніших небезпек, а ще й чималі гроші.
Він нахилився до мене і постукав своїм вказівним пальцем мені по коліні.
— Чималі гроші, — повторив він благоговійним тоном. І тоді понизив свій голос ще більше. — Достатньо, більше ніж достатньо, для нас обох.
— Але до чого тут я? — здивовано спитав я, у той час як струни мого серця злегка забриніли від користолюбства.
Я подумав собі, що через те чи інше у моєму капіталі утворилася небажано велика діра. Лише два дні тому я отримав досить сердитий лист від пана Волфа із цього приводу. Мені б дуже пасували чималі гроші.
Він підсунув свій стілець ближче до мого і спокійним, переконливим голосом почав говорити:
— Саме так, мій дорогий сер Пітер. Божий промисел і правда незбагненний. Якраз перед прийняттям мого закону той невеликий статок, яким я володів, я інвестував у купівлю кокаїнової фабрики у Швейцарії, з наміром покласти край її нечестивій діяльності. І тепер ми бачимо зразок того, що я можу із шанобливою вдячністю пояснити лише як те, що тут позначився перст Божий. З іншого боку, мій фахівець з хімії повідомив про дивовижне наукове відкриття, яке я вже згадував, — впевнений, що ви не відчуваєте жодної шкідливої дії від того, що спробували? — Його голос дістав нотку глибокого занепокоєння, майже батьківського.
— Ніби не відчуваю, — радісно відповів я, — він першокласний. Можу ще раз понюхати просто зараз! — І підкріпив свої слова ділом, як ідеальний штукар у ролі Гамлета.
— Не хочете переконатися? — єхидно поцікавився я.
— Ой ні, дякую, дорогий сер Пітер! Ваші коментарі підняли мене на найвищу вершину щастя.
Я прийняв четверту дозу, просто так, на щастя.
— Ну, з іншого боку, я з’ясував, що дякуючи цьому закону, який я так важко просував до чинного законодавства, цю вашу маленьку пляшечку, виробництво якої коштує мені менше п’яти шилінгів і яку вроздріб продають за п’ятнадцять шилінгів, можна тепер у Вест-Енді продати — обережно, ви ж розумієте, — попросивши за неї у підхожого покупця фактично будь-яку ціну — десять, двадцять, навіть п’ятдесят фунтів. Га? Що скажете? — переможно засміявся він. — Усе ж недоброзичливі люди можуть сказати, що я лобіював прийняття того закону лише з метою підняття цін на мою продукцію!