— Ви людина досвідчена у життєвих справах, сер Пітер, — заявив він, ледь стримуючи сльози. — І я впевнений — ви розумієте.
Насправді я людина зовсім не досвідчена у життєвих справах, але чи то завдяки кокаїну, чи ні, я дійсно думав, що прекрасно зрозумів, що сталося.
— Але чому б не піти до Сіті? — повторив я. — Вони битимуться, як вовки, за такий ласий шматок, як цей Schneezug!
— Мій дорогий сер Пітер! — він підняв руки в шоці від здивування. — Звичайно, ви повинні усвідомлювати, що потрібні роки й роки, щоб навчити суспільство цінувати різницю між нашим «чистим кокаїном», корисним домашнім стимулятором, і «нечистим кокаїном» — смертельно шкідливою наркотою, яка викликає звикання! Я подумав, що можу до вас звернутися, оскільки ви людина досвідчена, фахівець, і, якщо бути чесним, ви мені сподобалися одразу, як я вперше вас побачив, такий яскравий і гарний чоловік з вашою молодою красунею нареченою! Але що, ой що казатимуть люди, коли стане відомо, що Джейбез Платт володіє більшістю акцій кокаїнової фабрики? Мій дорогий сер Пітер, ми в Англії, пам’ятайте про це!
Огидна нісенітниця цього негідника не могла ввести мене в оману, але було очевидним, що пропозиція дійсно вигідна.
Schneezugchemischerwerke і так давала непоганий прибуток, коли він її купив.
Я вирішив продати деякі цінні папери і відкупити акції. Мій психічний стан був украй заплутаний. Мало того, що аргументи на користь купівлі були різними, вони були ще й взаємовиключними. З одного боку, сатанинська ідея робити зло заради нього самого, з іншого — школярський захват від речей, які треба робити потайки; і врешті, проста й відверта жадоба до грошей. Знову ж таки, моя ненависть до лицемірства обернулася на захоплення. Я захотів насолодитися смаком такого витонченого і вишуканого пороку.
На додаток до цього всього був мотив, який дійсно зазіхав на божевільну категорію. З одного боку, я був у страшенному захваті від того, що матиму у своїй власності безмежні запаси кокаїну, з іншого — я був злий на людство, що вигадало речовину, яка зруйнувала моє життя, і я хотів помститися йому, отруївши стільки людей, скільки зможу.
Ці думки металися в моїй голові, як шматки м’яса у киплячому супі. Випари сп’янили мене. Я потиснув Платтові руку, пообіцяв піти до банку негайно і зробити необхідні приготування.
Я напинався від гордості, пишаючись запаморочливим відчуттям крутого бізнесмена, який побачив золотоносну можливість й одразу хапається за неї. Іще божевільнішим було те, що я насолоджувався відчуттям ґречного благодійника, який рятує побратима у біді.
Платт витяг свого годинника.
— Ми можемо відразу поїхати туди й пообідати в місті. Боже! — обірвав він себе. — Ніколи собі не пробачу таку невихованість. Я зовсім забув за леді Пендраґон і місіс Вебстер.
— О, вони будуть у захваті, — пирхнув я від сміху. — Вони матимуть жахливий обід — тістечка з кремом, салат, пиріг з м’ясом і шампанське, після чого підуть по магазинах, як милі добрі мільйонерочки.
— Так, справді, — сердечно і цілком щиро сказав Платт, — вони такі. А що стосується нас, ми пообідаємо у «Світінз», замовимо собі устриці, міцного портеру і вип’ємо за процвітання парламентських інституцій.
Я розсміявся з цього невеличкого жарту як божевільний і дико заверещав:
— Дівчата, зайдіть сюди, в нас є новина! Скоро ми всі будемо членами клубу «Діамантовий нашийник».
У дверях з’явилася Ґретель. Вона виглядала стурбовано, що було зовсім незрозуміло.
— А де Лу? — одразу спитала вона, міняючи тон свого пронизливого голосу від хвилювання.
— Хіба вона не з вами? — вигукнув я, як ідіот.
Я зненацька затремтів від нападу тривоги. Що, у біса, могло статися?
Звісно, Платт був засмучений більше за всіх. Він з неабиякими труднощами втягнув мене у делікатну й небезпечну інтригу і в момент успіху побачив, що його план опинився у незрозумілій небезпеці. Через підзорну трубу в своїй голові він дивився на Олд-Бейлі[20] з висоти пташиного польоту. Той факт, що не було жодної відчутної причини для хвилювання, лише підсилював занепокоєння.
— Мабуть, вона ховається, щоб пожартувати, — сказала Ґретель різким холодним тоном, з усіх сил намагаючись приборкати своє хвилювання.
Ми подивились в усіх кімнатах. Лу ніде не було, у передпокої зникли її хутряне пальто і капелюшок. Я обернувся до місіс Вебстер.
— Що сталося? — спитав я різко.
Вона відновила свою незворушну маску й кинула зухвалий погляд на Платта, в чиїх очах застигло злісне питання.