Найбільш ласий шматок — це чарівний катедральний собор часів норманів. Він стоїть на підвищенні, нижче краю навислої над ним кручі, а під ним, наче віяло, розкинулося місто. Порівняно з собором воно виглядає нікчемним, як і собор порівняно зі скелею; і все ж знання розмірів звичайного будинку змушує тебе йти від меншого до більшого, а не навпаки.
Місто є доказом величезного розміру собору; і як тільки ти чітко усвідомлюєш величину собору, він, у свою чергу, стає мірилом грандіозності скелі.
Ми пройшлися від станції до резиденції царя Лама, високо на схилі, над перешийком, який з’єднується зі скелею. Над нами височіли круті бескиди. Їх розривали гострі шпилі й глибокі яри; але над жахливими проваллями ми бачили залишки цивілізацій, що упродовж століть змінювали одна одну, — грецькі храми, римські вали, сарацинські водосховища, норманські ворота й будівлі різних часів, що поволі руйнуються на стрімких висохлих скелях.
Нам з Лу було дуже важко дертися на той схил, зважаючи на кепський стан нашого здоров’я. Ми мусили постійно сідати перепочити на величезних валунах уздовж нашого шляху, який звивався поміж добре зораних полів, усіяних кривими сірими оливковими деревами.
Повітря у цьому місці витончено п’янке, і все ж його чарівність лише втирала у наші душі сором від розбитого фізичного стану. По дорозі нам довелося кілька разів прикластися до героїну. Ми не розуміли, чому не можна було частину шляху проїхати кіньми. Але це було частиною плану царя Лама, без сумніву, нас мало вколоти усвідомлення своєї безпорадності у такому божественному місці, де кожен звук підсилював хор природи, що підбурював нас до фізичної активності. Наша немічність не видавалася такою жахливо неприродною у Лондоні, як у цьому священному храмі краси.
Здавалося, сам Лам по дорозі додому набирався сили до неймовірного рівня. Поки ми, задихаючись, ледве волочили ноги, він скакав схилом, як молоденький козлик. А під час перепочинку розповідав нам історію пам’яток, що обсипалися на скелях.
— Це місце допоможе вам виправити ваші уявлення про те, що є вічним, — сказав він, — оскільки немає нічого вічного.
Ми й справді були наповнені відчуттям марності людських зусиль, розглядаючи шари цивілізацій і спостерігаючи за останньою з них, яка ще процвітає, та ознаки її руйнування проявляються вже надто очевидно. Сучасне містечко будували, навіть не думаючи про те, щоб кинути виклик століттям. Воно було, по суті, крихке і напіврозвалене, а події останніх кількох годин давали численні докази не лише соціального невдоволення, яке у будь-яку мить може перетворити сучасну структуру на руїни, але й загальної апатії і браку енергії у кожного, з ким ми увійшли в контакт.
Наша невеличка компанія, очевидно, означала для них вигідну можливість підробити. Проте виглядало так, що ніхто не хотів задовольнити навіть найменшу з людських амбіцій: добитися прихильності заможних мандрівників.
— Не падайте духом, — засміявся Лам. — Ваша біда в тому, що ви шукаєте сталості не в тому місці. Бачите отих двох людей?
Нижче на дорозі йшли двоє пастухів з козами, один вів свою отару вгору від міста після доїння, другий гнав кіз до міста з тією ж метою.
Лам процитував два рядки з грецької поезії. Я недостатньо добре пам’ятаю грецьку, щоб перекласти їх, але слова звучали надзвичайно знайомо. Лам переклав.
«Місто Телепил, де пастух жене отару до міста. Він вітає іншого пастуха, що виходить з отарою з міста, і той вітається у відповідь. У цьому краї можна заробити вдвічі більше, якщо не спати, бо вночі тут працюють не менше, як вдень».
— Це було написано три тисячі років тому, і навіть ім’я жінки, що написала поему, загубилося, хоч це одна з найвідоміших поем у світі. Але сьогодні пастухи вітаються один з одним, як і тоді. РANTA REI, — казав Геракліт, «усе тече». І все, що намагається втекти від цього закону, що покладається на свою силу, що стає нерухомим, що пробує зупинитись і перепочити, розбивають нестримні хвилі часу. Ми думаємо, що залізо міцніше за воду; але ми не можемо збудувати корабель, щоб витримав її силу. Порівняйте твердий камінь і легенький вітерець. Ми вдихаємо його в легені, і сьогоднішнє повітря таке ж свіже, як і завжди. Але подивіться, як оті храми і фортеці, ба навіть самі скелі, поруйновано млявими пестощами цього бадьорого бризу. Це одна з причин, чому я вибрав тут жити, хоча після одного лише погляду на незрівнянну красу цього місця навряд чи тобі потрібні аргументи, — краса, що ніколи не втомлюється змінюватись і кожного дня інша. Щовечора спостерігати за заходом сонця. Він вартий двох годин великої опери. Сидіти на терасі вілли і майже приголомшено спостерігати за вічно мінливою красою настання ночі. А сама ніч! Над скелею зависла Полярна зірка. Спостерігаєш, як місяці обертають колесо Великого Возу навколо нерухомої блискучої величі, й твій мозок починає зовсім по-іншому міряти час. Кожне обертання неба навколо полюса — це як рух секундної стрілки твого духовного годинника.