Хлопчині було, без сумніву, не більше п’яти років, і його спілкування було абсолютно неймовірним. Зростало відчуття, що ми якимсь чином заблукали й потрапили у зачаровану країну. Яка водночас зачаровувала тебе.
Діоніс хотів якнайшвидше привести нас до абатства і тягнув з усієї сили за руки.
— Ді, — сказав Гермес, — ти знаєш, що не можна так смикати людей. Це одне з правил, — пояснив він Лу, — не заважати людям. Великий лев каже, що кожен сам дасть собі раду, тільки якщо дати йому спокій.
Здається, він вважав, що це твердження потребує детальнішого пояснення:
— Кіприда цього тижня читає нам Ґіббона і показує, що усі біди й негаразди беруться від втручання у чужі справи.
Я голосно розсміявся.
— Ґіббон? — закричав я. — Цікаво, що далі?
— Ну, історію Риму потрібно знати, — пояснив Гермес тоном директора школи, що звертається на нараді до вчителів.
— А що ви читали минулого тижня? — спитала Лу, хоча й давилася від сміху, як і я.
— Нам читали Шеллі, — відповів він. — Ми самі не читаємо.
— «Десятий» не танцює, — процитував я.
— Не будь свинею, Кокі, — сказала Лу.
— Але, Гермесе, чому ви не читаєте?
— Великий лев не хоче, щоб ми вчилися читати, — сказав той. — Нам потрібно навчитися добре володіти очима, а читання їх псує.
— Але чому? — здивовано спитала Лу. — Я не розумію. Я думала, що читання — найкращий спосіб здобувати знання.
Діоніс зайняв рішучу позицію:
— Досить лізних Тому, хай йому чолт, собаці.
Цього разу це не було фізичне виснаження. Ці чудові діти змусили нас забути про всі фізичні відчуття. Але коли ти піднімаєшся вгору, неможливо сміятися так, як ти хочеш сміятися. Ми всілися на травичку, всіяну квітами, і каталися по ній, вириваючи жменями пучки трави й кусаючи їх, щоб вгамувати наші емоції.
Діоніс сприйняв це за гру і почав весело вовтузитися з нами, але Гермеса, який, вочевидь, теж хотів приєднатися до розваги, стримувало відчуття відповідальності.
— Де ти примудрився навчитися такої дивної мови? — врешті скрикнула Лу, а по її щоках котилися сльози.
Гермес став ще серйознішим.
— З Книги Закону. Нехай не змінять у ній і літери, — сказав він.
Ми почали доволі серйозно переживати, чи не потрапили ми в один з тих фантастичних снів наяву, з якими познайомив нас героїн. Але це був сон зовсім іншого ґатунку. Він мав ознаки здорової дійсності, що пробігали крізь неймовірне сплетіння його чудес.
Врешті, ми всілися і глибоко вдихнули. Гермес квапився допомогти підвестися Лу, і ця така природна дія, що береться з такого надзвичайного боку, знову заразила нас сміхом.
Діоніс спостерігав за нами великими серйозними очима.
— Досить, — раптом вирішив він і почав і собі вибивати ногами чечітку.
Але ми бачили, що Гермес, з усім своїм небажанням заважати іншим людям, нетерпляче чекав, поки ми встанемо на ноги. Цього разу Лу взяла його за руку і залишила мене плентатися позаду з Діонісом, який жваво базікав без кінця й краю. Я навіть не чув, що він говорить; це все було занадто для мене.
Ми вийшли до тераси вілли — цар Лам стояв у відчинених дверях. Він перебрався з дорожнього одягу в темно-синю шовкову сорочку з червоною підкладкою на капюшоні й на рукавах, як у хлопців. Але на грудях, у рівносторонньому трикутнику з променями сонця з боків, золотими нитками було вишите Єгипетське око.
Позаду нього стояли дві жінки у довгих сорочках, схожих на такі, як у хлопців. Одній було десь двадцять п’ять, другій — близько сорока. Обидві мали коротко підстрижене волосся: молодша — яскраво-каштанове, старша — розкішне сріблясто-сиве.
— Це Великий лев, — сказав Діоніс, — з Афіною та Кіплидою.
Гермес відступив і сказав нам «по секрету»:
— Тепер ви першими скажете: «Чини, як волієш», щоб продемонструвати, що ви пробудилися більше, ніж вони.
Ми охоче кивнули й успішно виконали цю програму.
— Любов — це закон, люби за волею, — відповіли троє біля дверей. — Ласкаво просимо до абатства Телема!
За мить наче розбили якесь закляття й уся серйозність розвіялася. Нас тепло представили жінкам, і ми вже балакали з ними так, ніби все життя знаємо одне одного. Безіл посадив собі двох богів на коліна і щасливо слухав історію Гермеса про те, як він справився зі своїм відповідальним завданням.
На терасу винесли стіл, і ми сіли обідати. Афіна показала нам наші місця, а тоді пояснила, що в абатстві є звичай їсти мовчки: «Після того, як промовили слово “Воля”», — сказала вона.