— Ну, звісно, — відповів я, — цілком ясно, що я не прийшов на цю планету, щоб довести себе наркотиками до могили, перш ніж мої сили зможуть остаточно оформитися і достигнути. Я думав, що необхідно триматися подалі від героїну, щоб отримати можливість показати себе. Але мені немає що показувати. З кожним днем життя стає дедалі нуднішим, і єдиний шлях до втечі перегородили вогняні мечі.
— Саме так, — мовив він. — Ви лише зрозуміли те, чого вам не хочеться; та ще залишається знайти те, що хочеться. І для цього є чимало натяків у вашому рукописі. Я зауважив, як ви кажете, що командир вашої ескадрильї, який не став би командиром без певних здібностей давати раду з людьми, сказав: вам не бути великим пілотом. Як саме сталося так, що ви вирішили літати?
Це просте питання викликало дуже несподівану реакцію. Не було жодної причини для такого сильного роздратування, яке воно спричинило.
Безіл це помітив, радісно потер руки і почав мугикати «Тіпперері»[25]. Те, що він мав на увазі, було очевидним. Він навмання натягнув лука, та й поцілив Ізраїлевого царя між підв’язанням пояса та між панцером. Він жваво підвівся і вийшов, помахавши рукою.
— Подумайте над цим, дорогий хлопчику, — сказав він, — і розкажете мені свою сумну історію зранку.
Я був у дуже збентежному душевному стані. Я пішов пошукати Лу, але вона гуляла з Кіпридою, а коли повернулася, то на її обличчі був нестерпний вираз мудрості. І все ж я розповів їй свою історію. На мою огиду, вона просто кивнула, ніби високо оцінивши якийсь не дуже зрозумілий жарт. Говорити з нею не було сенсу. Я пішов спати у зовсім поганому настрої.
Майже одразу почалася звична боротьба, чи приймати дозу героїну, чи не приймати. Цього разу суперечка тривала недовго. Я був настільки роздратований собою, що спеціально винюхав велику порцію, очевидно, не стільки для того, щоб втішити себе, скільки для того, щоб не напряму комусь надокучити. Це була перша понюшка за тиждень. Я заміщав її місце кодеїном.
Частково від цього, а почасти від психологічної кризи ефект був такий, що я ніколи досі не переживав. Усю ніч я був у стані між сном і дійсністю, неспроможний покликати на допомогу, неспроможний контролювати свої думки; і мене перенесло в абсолютно незнайомий світ. Мене не існувало взагалі, у будь-якому звичайному значенні слова. Я був математичним виразом у складній геометричній схемі. Моя рівновага підтримувалася незліченними іншими силами в межах тієї ж системи, і те, що можна назвати «я», було якимсь містичним чином заряджене обов’язком маніпулювати іншими силами, які мене уникали. Коли я намагався їх позбирати, вони зникали. Здавалося, моєю функцією було спростити складні вирази, а тоді збудувати нові комплекси з елементів, настільки ізольованих, щоб вони створили подоби мого власного виразу в інших формах.
Цей процес тривав з божевільною напругою, повторюючи себе крізь нескінченні епохи. Мене мучив нестерпний біль від повної втрати своєї індивідуальності, яка змішувалася з так званими виразами, які я формулював. Страждання стало таким гострим, що я відчув необхідність покликати Лу на допомогу. Але я не міг її знайти у цій системі.
Та все ж у природі самих кривих було щось, що я ототожнював із нею. Ніби їх остаточна форма якоюсь мірою залежала від неї. Вона ховалася, так би мовити, у виразах ідей. Вона випливала з їхньої структури; і як тільки найгірше хвилювання і тривога почали спадати, я знайшов дивну втіху у тому факті, що вона не була незалежною і конфліктною одиницею у цьому складному механічному хаосі, а була, так би мовити, причиною, за якою уся система приймала саме такий фактичний вигляд, а не інакший. З продовженням ночі неймовірно заплутане видіння координувало само себе. Було відчуття вихору і польоту, які сполучають увесь всесвіт моєї думки. Мій дух охопило свого роду запаморочення. Ніби колесо почали розкручувати, поступово збільшуючи темп обертання так, що вже неможливо побачити окремі спиці. Воно стало неясним гудінням машини. Це відчуття поступово захопило всю мою свідомість, так що вона зменшилася до незмінної одиниці, однак одиниці, що складається з різноманітних сил у постійному русі. Ця монотонність поглинала свідомість, поки мій сон на межі дійсності не перейшов у справжній сон.
Найдивнішою частиною цього переживання було те, що я прокинувся зовсім новою людиною. Я виявив, що занурився у глибокі та важкі для розуміння обрахунки, слабо між собою пов’язані, це правда, але дуже напружені, пов’язані з ідеєю, яка вже багато місяців не приходила мені до голови. Я розробляв план побудови гелікоптера, винаходження якого глибоко заволодівало мною, коли я був без роботи. Він був повністю витіснений з моєї голови, коли я став спадкоємцем майна дядька Мортімера.