Але проблема з кокаїном ось у чому: його практично неможливо вживати розсудливо, як, наприклад, майже всі у світі, за винятком американців, п’ють віскі. Кожна доза робить тобі краще й краще. Він знищує твою здатність розраховувати свої сили.
Ми вже переконалися у цьому, коли з’ясували, що запас, отриманий від Ґретель, дуже швидко зменшується, хоча ми були впевнені, що його вистачить на майже необмежений період часу. І тоді на допомогу прийшов халатик.
Ми лише кілька днів показували фокуси, а той ефект, що на початку давали три або чотири понюшки, тепер потребував майже безперервного дозаправлення. Втім, це було не важливо, бо ми мали достатній запас. К і Г у тому кімоно було десь зо два кілограми. І якщо взяти до уваги, що одна восьма грана — досить велика доза Г, легко порахувати, як чудово можна розважатися, маючи цілий фунт.
Пам’ятаєте, як там воно йде: один пенівейт — це двадцять гранів, три пенівейти — один скрупул, я вже не пам’ятаю, скільки скрупулів має драхма, унція — вісім драхм, дванадцять унцій — один фунт.
Я все переплутав. Я так і не зміг осягнути англійську систему мір і ніколи не зустрічав когось, хто б це зробив. Але я хотів сказати, що ти можеш дуже довго давати собі раду, вживаючи по одній восьмій грана, якщо маєш фунт порошку.
Гаразд, може, це допоможе розібратися. П’ятнадцять гранів — це один грам, тисяча грамів — це кілограм, а кілограм — це два цілих два десятих фунта. Єдине, у чому я не впевнений, чи це шістнадцятиунцієвий фунт чи дванадцятиунцієвий. Але, зрештою, яка різниця, якщо у тебе є фунт снігу або Г, тобі його стане надовго, та, мабуть, доволі незручно його розпланувати.
Квейн каже, що люди, звиклі до опіуму та його похідних, без проблем можуть вжити величезну кількість кокаїну. За звичайних обставин півграна кокаїну можуть навіть спричинити смерть, але ми нюхали його з абсолютною безтурботністю.
Ти не думаєш про дозування, як при застосуванні підшкірних ін’єкцій. Ти просто вживаєш дозу, коли відчуваєш у цьому потребу. Зрештою, це закон природи. Їж, коли голодний. Немає більшої шкоди для здоров’я, як встановлення фіксованого раціону у вигляді певної кількості приймання їжі щодня.
Старе монументальне британське правило трьох м’ясних страв спричинило до вироблення в організмі сечової кислоти у такій кількості, що найганебнішим чином перевищує її потребу.
Фізіологія, економіка й, мені здається, навіть геологія об’єдналися, щоб заявити спільний протест.
Тепер ми проводимо абсолютно корисний спосіб життя. Ми нюхаємо кокаїн, щоразу як темп починає падати, і героїн, коли кокаїн починає виявляти перші ознаки того, що може понести тебе, як переляканий кінь.
Усе, що тобі потрібно для вживання розумних кількостей, зважаючи на фізіологічні симптоми, це — спокійний здоровий глузд. Тобі потрібна гнучкість. Прив’язувати себе до фіксованих доз, незважаючи на те, потребуєш ти її чи ні, це просто якийсь духовний соціалізм. Природа — найкращий порадник. Ми потроху вникали у правила гри.
Халепа, що сталася у «Петіт Савояр», навчила нас мудрості. З кожною годиною ми дедалі впевненіше ставали на крило.
Цей тип Куе, як кажуть в Америці, пайкер[7].
«Щодня, з якого боку не подивися, мені все краще й краще», справді? Чоловік просто захопився римою. Для чого чекати цілий день? Ми вийшли на рівень, коли важлива кожна хвилина.
Так само як у тій байці, де шотландець відповідає своєму синові на півдорозі до церкви, довжиною в десять миль, коли той каже: «Прегарний день видався сьогодні!» — «Та хіба це день, щоб про нього говорити?»
Якщо думаєш про дні, то починаєш думати про роки, а думаєш про роки — починаєш думати про смерть, що просто смішно.
Лу і я жили хвилина за хвилиною, секунда за секундою. Кожне цокання годинника позначало для нас інтервал довжиною у вічність.
Ми були спадкоємцями вічного життя. Нам не було діла до смерті. Зовсім не дурний чоловік сказав, що «завтра ніколи не настає».
Ми були поза простором і часом. Ми жили згідно з інструкцією нашого Спасителя: «Не думай про день завтрашній».
Нас охопила страшна невгамовність. Годі було всидіти у Парижі. Нам просто необхідно було дістатися до такого місця, де часу не лічать.
Те, що день змінює ніч, великого значення не має; але абсолютно неприпустимо перебувати серед людей, які працюють за годинником.
Ми існували у світі «Тисячі й однієї ночі»: будь-які обмеження викликали огиду, Париж завжди нагадував нам про пігмеїв, які жили, якщо це можна назвати життям, у чіткій системі порядку.
Відкривати та закривати заклади згідно з чітким графіком — жахливо і просто смішно. Нам необхідно було потрапити у місце, де б подібні речі не дратували...