— Але ви перешкоджаєте моїй Волі, — майже життєрадісно запротестував Кокі.
— Дуже довго пояснювати, — відповів Лам, — чому я вважаю ваше зауваження несправедливим. Але, якщо знову зацитувати Книгу Закону, «Досить різних Тому! Хай йому чорт, собаці!» Замість цього дозвольте розповісти вам одну історію.
Ми тактовно зобразили бажання послухати.
— Найвидатнішим підкорювачем гір свого часу, як ви знаєте, був покійний Оскар Екенштайн.
Він зробив доволі складний і незрозумілий жест; але я туманно здогадувалася, що це якась ритуальна дія, пов’язана із шанобливим ставленням до смерті.
— Мені страшенно пощастило потрапити під опіку цього чоловіка: він навчив мене, як ходити в гори; зокрема, як опановувати льодові схили. Він змушував мене зісковзувати вниз, стартуючи з різноманітних положень усіх видів складності; головою вперед і так далі; і при цьому треба було зісковзувати не зупиняючись, поки не почую його команду, а тоді потрібно було опанувати себе й закінчувати спуск, сидячи або стоячи, на його вибір, звертаючи вбік або зупиняючись, поки він рахує до п’яти. Тренувальні вправи ставали щоразу більш небезпечними. Звичайно, це все звучить доволі банально, але він був фактично єдиним фахівцем, який сам досконало опанував льодолазіння та навчав цього інших.
Здобуті навички не раз ставали мені у пригоді й добре виручали мене. Деколи вберегти годину — означає зберегти людське життя, а ми уміли зісковзати вниз небезпечними схилами, де, наприклад, якщо ти не впевнений, що зможеш вмить зупинитися, коли бачиш й усвідомлюєш небезпеку, можна на великій швидкості напоротися на уламок льоду. Ми могли за десять хвилин спуститися десь на три тисячі футів, де люди без нашої підготовки мусили спускатися крок за кроком, обв’язані мотузкою, і, можливо, в результаті потрапити з настанням темноти в бурю.
Та найбільше мені це допомогло, коли я очолював кілька років тому експедицію в Гімалаї. Кулі боялися обійти траверсом засніжений схил, який випинався над страшною стрімкою скелею. Я наказав їм спостерігати за мною, кинувся на сніг головою вперед, з’їхав, як мішок вівсяної крупи, донизу і скочив на ноги на самому краєчку провалля.
Вони аж роти пороззявляли від захвату, коли я до них підходив. Після цього вони без жодних вагань послідували за мною через цей mauvis pas[12]. Мабуть, вони подумали, що це якась магія чи щось таке. Не важливо. Принаймні, йдучи слідом за чоловіком, якого явно оберігають боги гір, вони почувалися впевнено й безпечно.
Кокі смертельно побілів. Він абсолютно чітко зрозумів суть цієї байки. Його чоловіче єство відчувало сором від того, що потрапило у владу сліпої чорної жадоби. Він насправді не вірив, що Лам говорить правду. Він подумав, що чоловік тупо ризикував життям, щоб перевести кулі на другий бік. Здається, неможливо, щоб людина володіла такою силою й абсолютною впевненістю. Інакше кажучи, він судив царя Лама по собі. А себе він не вважав першокласним пілотом. Йому лестило те, що він стільки разів дивився небезпеці у вічі. Але його, як удар батога, вразило те, що Лам зневажає так званий героїзм; що він дивиться на участь у невиправданих ризиках, тільки як на тваринну тупість. Але бути готовим ризикувати — так. «Життя не ставлю я й у вартість шпильки».
Лам не захоплювався загнаними у глухий кут щурами. Його ідеал — стати повним повелителем над будь-якими обставинами.
Двічі або тричі Кокі намагався щось сказати, але слова застрягли всередині. Цар Лам підійшов до нього і взяв його за руку.
— Наркотики — це льодовий схил перед нами, — сказав він, — я — старий хитрий Екенштайн, а ви — молодий амбіційний Лам. Я кажу «стоп!», і коли ви продемонструєте мені, що можете зупинитися, взяти себе в руки і, сміючись, стояти на схилі, тоді я покажу вам, як діяти далі.
У глибині душі ми розуміли, що цей чоловік — непохитний. Ми ненавиділи його, як слабкий ненавидить сильного, але ми мусили поважати й захоплюватися ним, відчуваючи через це ще більшу огиду до нього.
Розділ 2. Бабине літо
Ми вийшли, скреготячи зубами. Гнів змішався з пригніченим настроєм. Мовчки, без жодної мети ми йшли вулицею. Біля нас зупинилось таксі. Ми без інтересу залізли у нього, приїхали назад сюди й попадали у свої ліжка. Думка про обід викликала огиду. Ми були надто слабкі й надто роздратовані, щоб чимось зайнятися. Ми навіть не намагалися почати говорити, це обов’язково закінчилося б сваркою. Я впала у стан безсонної агонії. Наш візит до студії залишив випалений слід у моїй голові. Я уявляла, як шипить плоть моєї душі під розжареним до білого тавром Ламової Волі.