Звичайно, я знаю, у чому справа. Необхідно перенести ці муки, щоб я могла повністю очиститись від плоті.
Однак Пітер зовсім цього не розуміє. Він жорстоко мене звинувачує. Ми повторюємо все знову й знову. Причина нашого лиха вбачається по черзі у кожній події з дня нашого знайомства.
Часом у його голові оживає тваринна пристрасть. Він думає, що я вампірка, яку направили з Пекла, щоб його знищити; і він зловтішається з цієї ідеї. Я не можу змусити його зрозуміти, що я — Жінка, зодягнена у Сонце. Коли ці ідеї приходять йому до голови, вони викликають у мене схожі думки. Але це лише думки.
Я боюся його. Він може у божевільному пориві застрелити мене. У нього є цей навчальний пістолет, дуже старий, з довгими тоненькими набоями, і він постійно носить його з собою. Він уже не згадує про німців. Тепер він говорить про банду гіпнотизерів, що взялися за нього і навіюють йому погані думки. Він каже, якби йому вдалося підстрелити одного з них, це б зруйнувало закляття. Він просить не дивитися на нього так, як я на нього дивлюся; але мені постійно треба бути насторожі, щоб він не напав на мене.
Далі він пов’язує мій гіпнотичний погляд з пристрастю. Він постійно повторює:
Він відчуває гострий захват від глибини свого страждання. Він дико пишається думкою, що його обрали для найжорстокіших тортур, яких досі навіть не вигадували.
Він розглядає мене як головне знаряддя тортур і кохає мене за це з якоюсь збоченою диявольською пристрастю, причому все це намалювала його хвороблива уява або ж це неминучі наслідки перетворення на Дракона.
Цілком природно, що в такій ситуації стаються дивні речі, особливо коли такого не було раніше. Бути особливим — це чудово й жахливо водночас. Але, звичайно, він не такий особливий, як я...
Ми запалили величезний вогонь у більярдній кімнаті. Якщо ми взагалі десь спимо, то саме тут. Офіціант поприносив сюди зі спальні ковдри й покривала і залишає нам їжу на столі.
Але від вогню теж мало користі. Холод іде зсередини. Ми сидимо перед полум’ям, обпікаючи руки й обличчя; але це не допомагає. Ми і далі тремтимо.
Ми спробували співати, як солдати навколо ватри у таборі, але до голови приходять лише ті самі слова. Ця поема заволоділа нами. Вона наповнює наші душі спрагою, не залишаючи місця ні для чого іншого.
Ми повторюємо їх знову і знову...
Я взагалі не знаю, як одне переходить в інше. Ми перебуваємо у вічності прокляття. Зовсім незрозуміло, як нам вдалося дістатися від вогню до столу чи до двох великих «честерфілдів»[15]. Кожен рух — це окрема агонія, що збільшується до кульмінаційного моменту, який ніколи не настає. Щось довести до кінця або заспокоїтися неможливо.
Я не розумію значень деяких слів. Але вони заворожують. Вони наводять на думку про щось безмежне. Смерть стала неможливою, оскільки смерть є визначеною. Насправді ніщо ніколи не може статися. Я у постійному стані болю. Все однаковою мірою є стражданням. Підозрюю, що один стан переходить в інший, щоб не дати стражданню дійти до краю. Було б вершиною блаженства відчути та пережити щось нове, нехай огидне й бридке. Автор поеми нічого не упустив. Усе, що приходить мені до голови, є лише відлунням його стогонів.
Ритм цієї поеми, якщо не брати до уваги слова, сприймається як оця moto perpetuo[16] вібрація. До того ж нервова дратівливість має тенденцію виснажувати себе як таку. Це так нестерпно; здається, втекти від неї можна було б, лише перетворивши її на дію. Отрута повільно проникає в кров. Я маю намір зробити щось жахливе й божевільне.