Я прийняв дозу. Лам одразу обірвав свою розповідь.
— Продовжуйте, — немічно промовив я. — Я не хотів перебивати.
— Все добре, — сказав Лам. — Я лише чекаю, поки ви зробите запис.
Лала пришпилила мою таблицю до стіни. Я подивився на годинник, підійшов і нашкрябав хрестик навпроти відповідного рядка. Повертаючись на місце, я помітив, що Лам спостерігає за мною з посмішкою і страшенно тішиться. Тепер я знаю, що він радів через те, що дуже добре розумів природу мого роздратування.
Він закінчив свою розповідь кількома словами, а тоді різко спитав мене, як проходить лікування.
Я сказав, що не бачу, як воно взагалі має початися, і наголосив про природу мертвої точки.
— Ну, — сказав він, — ви ж не зважаєте на все, що говорять лікарі й у дев’яти випадках з десяти забувають. І це єдине, що береже їх від викриття, як надокучливих невігласів, якими вони є. Чи знаєте ви, що розтини померлих у лікарнях Нью-Йорка свідчать про те, що у близько п’ятдесяти відсотках випадків було поставлено помилковий діагноз? Ні, сер Пітер, поки ми з вами марнуємо час, обговорюючи наші проблеми, існує одна річ, що постійно, день і ніч, працює на нас, і це Vis medicatrix naturае[17].
Лала багатозначно кивнула.
— Хіба ви не помітили, що навіть у Червоному Хресті, — сказала вона до Лу, — успішний перебіг видужування був саме у тих випадках, які залишили у спокої. Хірурги тільки відновлювали, як могли, зв’язок з природою, який було пошкоджено пораненням. Усе решта було помилкою.
— Ми повернемось десь за годину, — сказав Лам, — і відвеземо вас пообідати до Хайндхеда. До речі, у вас є кишеньковий ніж?
— Так, є, — сказав я здивовано. — А навіщо?
— Інакше я б залишив свій. Він може вам знадобитися, щоб гострити олівець.
Тільки-но вони вийшли, як ми з Лу почали все обговорювати. Нам уже було краще в тому плані, що ми знову цікавились одне одним. Раз чи двічі ми прикладалися до героїну, поки не було нашого друга; ми намагалися бути на висоті одне перед одним у питанні записування фактів і перетворили це на своєрідний невеличкий сімейний жарт.
Я зрозумів, що так тішило царя Лама першого разу. Я усвідомив, що відчуваю певне роздратування від того, що треба встати й поставити невеличкий хрестик. Мені ніколи не доводилося порушувати своє слово. Спостерігати за записуванням було захопливо.
Поїздка автомобілем була чистим одкровенням. Це було, як вийти з цвинтарного гробівця на свіже повітря. Пронизливий холодний вітер шмагав у лице, майже засліплюючи нас.
Лише коли доїхали до готелю, ми згадали, що зовсім не маємо з собою героїну. Як тільки Лам дізнався про цю халепу, він миттєво перетворився на саме співчуття. Він одразу запропонував, щоб ми поїхали по героїн; але Лала запротестувала, сказала, що вмирає з голоду, і вона впевнена, що обід також може відновити наші сили, а цар Лам може поїхати по нього, як тільки ми закінчимо обідати.
Ми погодилися. Навряд чи можна було зробити по-іншому. Насправді свіже повітря розбудило у нас обох дуже гострий апетит. Їжа пішла нам на користь, а під кінець обіду наш господар непомітно вислизнув з-за столу і за десять хвилин повернувся з невеличким пакетиком порошку.
Мене сильно здивувало, що він зміг роздобути його у такому віддаленому місці, ще й без рецепту. Однак Лу не зводила з нього свого захопливого й допитливого погляду. Я відчував, ніби вона так чи інакше була посвячена у цю таємницю.
Здається, її дуже втішило моє здивування, і, заспокоюючи, вона ніжно пестила моє волосся.
— Ти бідне безголове створіння, — здавалося, що вона говорить кінчиками своїх пальців.
А випиваючи друге горнятко кави, ми всі приклалися до героїну, і мій настрій одразу покращився.
Лам видобув два невеличких записники, які він купив у сільській крамниці, щоб ми могли записувати наші дози за містом і переписати їх потім до таблиць.
Ми поїхали назад до Лондона і по дорозі зупинилися попити чаю у котеджі. Так виглядало, що його мешканці дуже добре знали наших друзів. Господарями були невисокий літній чоловік і його дружина. Виглядали вони, як служителі якоїсь знатної родини. Котедж стояв окремо й доволі далеко від дороги. З обох боків воріт росли два могутніх тиси. Лала розповіла нам, що цей маєток належить Орденові, головою якого є цар Лам, і він час від часу відправляє сюди своїх учнів для проходження певних етапів його навчання, які можна проводити лише у тиші й подалі від людей.