Але в думках я не міг стриматися від обговорення плану, хоч я і не промовив єдиного слова, яке б виражало протест. Те, що роїлося в моїх думках було доволі простим і прямим: на тих цілях, що ми запланували захопити, в день оголошення перемир’я і ще задовго до нього, зовсім не було ворожих військ. Чому наше вище командування не звеліло захопити їх тоді? Чому дозволило ворогу зайняти ці позиції під час перемир’я й дало йому цілий місяць на те, щоб окопатися і зміцнити там свою владу та лише після усього цього вирішило атакувати їх? Та це було не все. Ворог насправді почав навідуватись до цих позицій приблизно через два тижні відтоді, як почалось перемир’я. Наші патрулі їздили прямо до цих позицій і деколи приносили з собою звідти чудовий виноград, який ми називали бейтдураським. Чому жодному з цих патрулів не наказали залишитися в Бейт Дурасі, зайняти його і не дати ворогу зайти туди, щоб звільнити нас усіх від турботи про те, як їх зайняти тепер. Іншими словами, ці позиці тоді просилися, щоб їх зайняли. Але наше вище командування вирішило надати можливість ворогу зайняти їх, так що тепер наші бійці можуть повернути їх тільки штурмом.
Я думав про все це сидячи на нараді. Я слухав, але нічого не говорив. Ворожий командир взяв ініціативу. Це було чітко зрозуміло. Також було ясно, що наш командир підрозділу не усвідомлював значення тих позицій, котрі дозволив зайняти ворогу. Лише коли ворог зайняв їх, він усвідомив їхню важливість і тепер готував наших бійців до їх захоплення. Як би то не було, я відкинув ці думки в бік. Зараз мало значення не те, що мало відбутися, чи могло відбутись, а той розвиток ситуації, що мав місце насправді.
Того дня я повернувся до свого батальйону сповнений рішучості. Які б обставини нас не чекали, ми повинні міцно стояти на ногах та вступити у шляхетний бій. Я хотів зробити все від мене залежне для свого батальйону. Я хотів, щоб мої бійці служили прикладом для всіх інших підрозділів. Я знав більше, ніж хто інший, наскільки низьким був їхній моральний стан, адже вони досі не оговтались після спроби взяти Дангур. Та я вирішив, що ми повинні уникати колишніх помилок та взяти до уваги усі фактори, щоб не повторилось те, що було в Дангурі минулого разу.
Ранок 1 липня, коли ще діяло перемир’я, я провів разом із командиром нашого батальйону та офіцерами, відповідальними за рекогносцировку землі, на якій мав бути бій. Проте завдання було не таким простим, як нам здавалося. Фактично, ми не могли глянути ні на Суафір Шаркію, ні на Суафір Гарбію. Проблемою було те, що між нами та обома Суафірами простягався видовжений пагорб, який повністю закривав їх від нашого погляду. Тим паче, Бейт Дурас і табір Джуліс, що перебували у ворожих руках, стояли високо на самому гірському хребті.
Я наполягав на тому, що нам слід володіти інформацією про об’єкт, котрий збираємося атакувати, і ця інформація має бути детальною, якщо ми не бажаємо повторення дангурської катастрофи. Наступного дня я повторив це ще раз. Мене супроводжували два офіцери та два сержанти. Офіцерами були офіцер розвідки батальйону та перший лейтенант Ісмаїль Мохіддін, що командував носієм Брена (Британський легкий бронетранспортер – прим. перекладача). Сержантами були сержант Абд ель Фатех Шарфуддін, який нині сержант-майор у наших збройних силах і, на мою думку, мав одні з найкращих досягнень у Палестині та інший, сержант Абд ель Хакім, який нині працює водієм у Муньї. Коли я відвідав Мунью пару місяців тому, був дуже радий зустріти його знову.
В мене було відчуття, що взяття Суафіру буде легкою прогулянкою. Непояснюваний інстинкт підказував мені, що там ворога не слід боятися. У всякому разі, тут ми збиралися провести для себе розвідку місцевості. Ми залишили два джипи й розпочали більш ризиковану частину нашої вилазки вглиб ворожої лінії. Ми рухалися крізь фруктовий сад, тихо проникаючи поміж деревами. Нині покійний Ісмаїль Мохіддін, убитий невдовзі після того, йшов попереду нас. Я з офіцером розвідки ішов позаду, Абд ель Фатех та Абд ель Хакім ішли вкінці, тримаючи напоготові пістолети-кулемети. Не маю наміру приводити всі драматичні подробиці, бо це не пригодницька історія, а доповідь про військову операцію. Досить сказати, що ми зуміли досягти передової позиції, що була посередині ворожої лінії, та з якої нам було добре видно Суафір Шаркію та Суафір Гарбію.