Ніна пішла, а я раптом побачила, як до воріт наближається — ні, не осінь, а циганка. Стара, розпатлана, з великою барвистою хусткою на плечах. Я йду їй назустріч.
Вона просить води, якоїсь їжі. Я виношу кварту води і шматок хліба з салом та помідором. Циганка жадібно п’є, дякує, тоді каже, що хоче поворожити.
— Мені не треба ворожити, — посміхаюся. — Я і так знаю свою долю.
Але вона вже хапає за руку. Дивиться на долоню, торкається до неї пальцями. Огрубілими, майже чорними пальцями.
— Ти будеш щаслива, дуже щаслива, — каже циганка. — Ти приїжджа, здалека. Але твоє щастя буде в цьому селі. А чоловіка твого зватимуть Петром.
Вона підводить голову, дивиться мені в очі. Погляд її тягне мене кудись у незвідану глибину.
— Твого чоловіка зватимуть Петром, — повторює вона. — Матимеш повний дім і троє дітей.
Циганка зникає. Наче розтає у повітрі. Я тільки чую шелест її кількох спідниць. І начеб дрібненький смішок. Горошинки того сміху дрібно торохтять.
Троє дітей у мене є. А через десять літ після того ворожіння мій Петро признався, як умовив циганку (та що там умовив — заплатив) зайти на моє подвір’я й наворожити мені чоловіка Петра.
На той час він кілька разів несміливо підходив до мене у клубі після кіно. Але я ніколи не залишалася на танці.
Посиділи, випили, закусили, поговорили про політику, про жінок і чоловіків, попліткували, поспівали — це вчорашнє наше святкування. Чоловіки — фізкультурник Андрій Филимонович, історик Платон Васильович і мій Петро — вирішили скупатися. Жінки почали відмовляти, бо ж вечір вдався хоча й погідний, але не дуже теплий. І вода в озері вже холоднувата, градусів п’ятнадцять навряд чи набереться. Ну, Платону Васильовичу не звикати — він моржує, а от Петро й серед літа може нежить підхопити чи й застуду. Але коли він щось задумає, упреться, затнеться — мого чоловіченька не переконати.
За двома купальниками підбігцем до води — секретарка нашої сільради Тетяна Петрівна.
Тоді я піднялася й рушила вздовж берега. Озирнулася. Три темні цятки на тлі вечірнього озера.
«Чому Таня пішла за ними? — спитала я себе. — За ними, чи за Петром?»
Боже, невже я ревнувала? Ні, я зловила себе на іншій думці — щось має статися з Петром, щось недобре. Але я цього боюся, тому тікаю від озера, людей, від мого недоброго передчуття.
«Може, від самої себе», — зненацька подумала.
Озирнулася. Горіло вогнище, й на відстані ті, що сиділи біля нього, здавалися начебто нереальними. Маленькі темні фігурки. Ось вони зарухалися у шаленому танці.
Я пройшла ще трохи й знову озирнулася. Фігурки метушилися в безладному хаосі. Швидше, швидше, подалі від тривоги, від того, що станеться. Станеться? Я знаю, що ні, нічого не станеться, та все ж утікаю. Куди?
Незабаром я занурилася у приозерний ліс. Тут майже нічого не було видно. Наштовхувалася на соснові гілки. Вони брали мене в обійми та все ж відпускали. Спинилася і підвела голову. Наді мною висіла самотня зірка. Може, то моя душа? Як вона знайшла мене, ця зірка?..
Чи то та, Іринчина? Ледве я подумала про це, як мене охопила тривога. Наче загорнула у волохатий мокрий саван. Зовсім інша тривога, ніж та, що була біля берега, коли Петро пішов купатися. Вона мала обриси і... немов мала тіло.
Щось сталося з Ірочкою. Щось сталося. Сталося, твердила я, мов заведена. Може, та ж зірка схопила її. Схопила? Ні, я божевільна. Треба утекти від цього божевілля.
Так я думала, а ноги самі несли до села. Я вже бігла. Летіла, наче оглашенна. Наштовхувалася на дерева, кущі, вони мене били по щоках, обличчю, дряпали руки та ноги. Двічі я падала і підводилася, і бігла далі. Хтось сапав поруч й намагався перегнати мене. Ні, я мушу добігти першою.
Так я вибігла на шосе. Навколо ні душі. Тільки зоряне, роєм мерехтливих комах усипане, небо наді мною. Здалеку випливла з ночі маленька рятівна цятка світла. Та коли машина наблизилася, вона висвітлила посеред шосе самотню, схожу на встромлену в асфальт галузку, фігурку дитини. Дитина дибала невідомо куди й невідомо чого, простягти поперед себе руки. Наче боялася наштовхнутися на невидиму стіну.
Іринка! Іруся! Моя Іруся!
Я дико закричала й кинулася стрімголов до неї. Злетіла з ноги босоніжка, але я не спинилася. А назустріч мені летіла також машина.
Ірочка упала мені на груди, здригалася та обнімала мене. Немов у судомах обіймала. Пульсувало все її маленьке худюще тільце.
— Матусю, ти жива? — шепотіла вона.
— Куди ж ти йшла, Ірочко? — Я тулила її до себе.
— Мені здалося...
Поруч зупинилася та машина. Вийшов якийсь чоловік, лайнувся, але потім підійшов ближче та спитав уже іншим тоном:
— Що сталося? Вам потрібна допомога?
— Це моя дочка, — сказала я.
...Іринка так і не змогла пояснити, чому вона пішла з дому до озера. Тільки сказала, що стало раптом страшно за мене. Звідкись з’явилася думка, що я не повернуся до неї. Лишуся невідомо де, може, навіть біля озера чи в лісі. Саме я, а не ми з батьком. То вона й пішла. Хоча навіть в селі було страшно.
Я гладила її коротко стрижену голівку (вона любить так стригтися), а донька тулилася до мене все тісніше й тісніше. Мовби прагла злитися зі мною.
— То вам не потрібна допомога?
— Ні, — я відповіла не повертаючи голови.
Машина рушила. Я сказала, що треба йти до озера, бо тато хвилюватиметься.
«Хоч би з ним нічого не трапилося», — так я подумала.
...Сьогодні я прокидаюся. За вікном ледве просіюється світанок. Петро спить, відвернувшись до стіни, і уві сні скрегоче зубами.
«Чи він хоч має на ранок собі пива?» — то моя перша сьогоднішня думка.
— Що ти з ним робитимеш? — питаю я свою старшу дочку.
— А що я маю робити?
Наталка найстатніша серед моїх дітей. Об’єктивно кажучи, вона не красуня, навіть не надто вродлива, але ця статність, гарна постава й дивне поєднання на обличчі, у виразі очей дитячості з якоюсь аж наче неземною (ні, не точне слово, пані філологине) погордою в погляді темно-горіхових очей створюють... як би це тепер сказали?.. Шарм, напевне.
Образ, неповторний образ, кажу я собі.
А питала я доньку після чергового візиту Бориса Танасюка, нашого найбагатшого загорянця, митника, в якого єдиного у селі найвищий триповерховий будинок (домище, каже мій Петро) за міцною кам’яною огорожею. Борис — син моєї колеги, вчительки математики, вже пенсіонерки, Ольги Мусіївни. Йому тридцять, вже був одружений, привіз із Білорусі справжню красуню. Два роки тому розлучився, каже, що прогнав, коли побачив (по-новому, його слова) нашу Наталку. Тепер щотижня він їздить до Луцька. І це вже чи не вдесяте приходить до мене. Пісня та ж сама — Наталка все одно буде його, нікуди вона не дінеться. Але краще раніше, я маю вплинути, ви знаєте, як я вас поважаю, Світлано Ігорівно, Наталку я на руках носитиму, захоче мати свою машину, будь ласка, однаково з її спеціальністю в місті ніде діватися, до того ж вона непристосована до життя, як і ви, Світлано Ігорівно, тільки не ображайтеся...
— Я не маю впливу на дочку, — сказала я зрештою стомлено.
Саме так, почувалася дуже стомленою. Може, давалося взнаки вчорашнє — сидіння біля озера, випивка, стрес, який пережила з Іринкою?
— Ви маєте великий вплив. А любов її мені не потрібна. Тобто, потрібна. Але любов буде. Буде любов, Світлано Ігорівно. Якби я не любив, то хіба би розлучався з Веронікою?
— Напевне, ні, — я відповіла автоматично.
Тепер ми стояли на подвір’ї з донькою. Десь за годину по розмові з Борисом.
— Ти зовсім його не кохаєш?
— Про що ви, мамо?
І раптом Наталка сказала, що існує єдиний вихід покінчити з цим безглуздям. Інакше й не назвеш, сказала вона.