Коли вони сиділи за столом, нас із моєю сусідкою-вазою переставили на підвіконня. Перед тим нас обох наповнювали тими доволі приємними на вигляд, хоч і гострими на запах рослинами, що їх люди називають квітами. Вперше в моє нове нутро (а втім, це досить умовно, адже там, усередині мене, — порожнеча) налили перед тим рідкої субстанції, яку люди називають водою. Це було дивне відчуття. Я раптом відчув, мовби перебуваю посеред безмежного обширу — щось схоже на те, коли наш зореліт пролітав над великим пустельним простором, який, здається, називають океаном. Я наче сам летів над ним, знижувався, торкався руками (чи крильми, як у цих істот — птахів), потім грудьми, всім тілом і поступово став занурюватися у воду. Вода проникала в мене все більше й більше, доки я не став сам відчувати себе частинкою цього водного безмежжя. Звідки така фантазія, адже на Емліонії нема води як такої, рідина життя існує в кожній із живих субстанцій, присутніх на нашій суперпланеті.
Досі в мою сусідку двічі наливали воду і ставили квіти, але мене оберігали від цієї процедури, мовби чогось остерігаючись. Що вони відчували чи передчували?
Тепер стебла квітів (здається, їх називають гвоздиками) неначе проростали крізь мене. Я навіть злякався, що квіти проб’ють своїми стеблами дно вази, себто мене, і проростуть крізь дерево підвіконня кудись далі, може, навіть до самої землі, до якої тепер мені було досить далеко. Але раптом це якось мені допомогло, адже у міфології (чи суміші науки з міфологією) цієї планети йдеться про силу, яку дає земля (дивно, поверхня тут називається однаково, як і сама планета) і допомагає у всіляких критичних ситуаціях.
Коли ж мене переставляли на підвіконня, то одна з гостей, жінка на сорок земних років, у картатій сукні, з довгим волоссям, що спадало на плечі, раптом спитала, навіщо Ользі дві однаковісінькі вази.
— Подаруй, сестричко, одну, — зі сміхом сказала ця жінка.
Я знову злякався на якусь мить, і відчув, як заболіло те місце, де тріщина.
— Вони не однакові, — сказала Ольга. — Це, бачиш, темніша. І з тріщиною.
— Той віддай її мені, якщо новішу шкода, — знову засміялася Ольжина сестра.
Тріщина занила ще більше. Я подумки звернувся до Ольги, благаючи її не віддавати мене. Та, як виявилося, Ольга й не збиралася цього робити. Сказала, що ця ваза їм по-особливому дорога, що це свого роду Сімейний талісман.
— Талісман? — перепитала сестра. — Це ж чому?
— Довго розповідати, — сказала Ольга. — Та й ти б не зрозуміла.
— Авжеж, я не городська, — образилася сестра. — Куди мені до ваших панських витребеньок.
— Ну-ну, не ображайся, — сказала Ольга. — Твоя пані вихователька на базарі торгує. Сідаймо ліпше до столу.
За столом гості бажали Ользі довгих літ життя й міцного здоров’я. І знову знайти собі чоловіка, та не такого, як той дурень і п’яничка, а справжнього мужика. Ольга подякувала і сказала, що не з її щастям, абикого вона не хоче, був один, та відшила, тому тільки ліжко було потрібне, та Ольга не жаліється, он яка в неї доця гарна є, її в люди виведе, — тоді й зустріне когось, щоби старість дожити.
— Тобі ще до старості, як до неба, — сказала одна з гостей.
— А Софійка й правда хоч схудла, та погарнішала, — зауважила Ольжина сестра.
На підвіконні через деякий час я раптом знову виразно почув голос Елісмір. Він, здавалося, летів крізь зимове надвечірнє місто, в якому вже світилися перші вогні, десь здалеку і в той же час виразно близький, наче Елісмір була зовсім поруч, може, навіть за склом цього вікна.
— Що це? — спитала та гостя, яка заспокоювала Ольгу, що їй ще далеко до старості. — Наче дитина десь плаче?
Ольга сказала, що цей плач тепер чути часто, напевне, внизу в одному з тих одноповерхових будиночків, що потойбіч вулиці, маленька дитина, чи на четвертому поверсі, там теж кілька місяців, як лялечку боцюн приніс.
— Але дивний якийсь плач, — сказав чоловік, що сидів поруч Ольжиної сестри. — Ніби й не дитина. Хоча ні — дитина. Але аж мороз поза шкірою йде. Б’ють вони там її чи що?
«Чому вони чують дитячий плач?» — подумав я.
8
Увечері, коли за вікном геть стемніло, Ольга взялася показати гостям вечірнє місто. Софійка сказала, що в неї щось голова поболює, краще вона приляже. Але лягати вона не стала, а пішла на кухню, мабуть, мити посуд.
Голос Елісмір, між тим, ставав усе розпачливішим, він уже перейшов у болісний крик.
Якоїсь миті мені здалося, що починають тріскатися стіни будинку. Десь за стінами квартири, згори і знизу, почулися злякані крики мешканців.
Я виразно почув, що промовляє Елісмір.
— Кінгсмерте, о мій Кінгсмерте, вони збираються відлітати, назавжди відлітати, вони хочуть тебе тут покинути, що мені робити, Кінгсмерте? Вони не вірять, що ти живий...
Я намагався відповідати їй, посилав імпульси, слова, але чи чула мене Елісмір? Відчував: ось-ось, ще якісь земні хвилини, — і тріщина на моїй поверхні побільшає. І тоді на підвіконні лишаться дві половини, а може, й взагалі уламки вази. Враз я відчув, як починаю рухатися. Нехай я упаду, розіб’юся, бо терпіти цієї муки, цього поклику, й не мати змоги нічого зробити — несила.
Коли я був уже на самісінькому краю підвіконня, до кімнати прожогом вбігла Софійка.
Вона спинилася і стала поводити очима, наче щось шукала.
— Що зі мною діється? — простогнала вона. — Чий це голос? Хто мене кличе? Чому здригається будинок? Це землетрус?
Вона підхопила мене в останню мить. Вийняла квіти, вилила воду, прямо на підлогу. Притисла до грудей — і я відчув, як щось шалено калатається об мою поверхню, наче намагається достукатися до неї.
Дівчинка, чимось схожа на Елісмір, ту, яку я знав п’ятдесят земних років тому. (Схожа? Дуже дивне відчуття). Вона стояла і притискала мене до себе. Її пальці не пашіли жаром, а були холодні, мов лід. Так, наче зима проникла всередину неї.
— Я зараз, зараз, понесу тебе, куди ти хочеш, — прошепотіла вона.
Софійка накинула на себе коротеньку світло-рожеву курточку та вибігла з квартири. Вона все так само пригортала до себе вазу, коли збігала вниз сходинками.
На вулиці дув холодний зимовий вітер, сік мокрий сніг. Хтось гукнув біля будинку Софійку, здається, то був голос її матері, але донька не спинилася. Вона вже майже бігла.
Тендітна, простоволоса дівчинка швидко йшла через місто, притискаючи до себе темно-зелену надтріснуту вазу. Вона прямувала назустріч голосу, що лунав усе сильніше, потім сіла в тролейбус.
Вона тремтіла в кінці салону, так само тулила мене до себе, схожа на мокре, сполохане пташа. Не знаю, звідки прийшло до мене це дивне порівняння, бо безкрила, прикута до землі людина ніяк не схожа на істот, котрі на цій планеті вміють літати. Через якийсь час тролейбус зупинився, всередину його ввалилися четверо галасливих підлітків. Вони почали чіплятися до Софійки, пропонувати кудись із ними піти. Софійка мовчала, здавалося, вона зовсім втратила здатність говорити. Чи була налаштована на якусь іншу хвилю. Один з тих хлопців простяг руку до дівчини, намагаючись вирвати з її рук вазу, себто мене. Я зібрав в уяві потужний пучок енергії. І раптом обличчя нападника перекосилося, очі закотилися, він став осідати на підлогу. Хлопці перелякано позадкували, хтось закричав, що людині погано, тролейбус спинився, відчинилися двері.
Софійка вийшла з тролейбуса, побігла вулицею, потім, коли місто закінчилося, пішла через поле. Йти було важко, липла до чобітків грязюка, забивав подих вітер, заліплював очі мокрий сніг, але вона вперто йшла. Двічі падала, але піднімалася і простувала далі. Шлях її лежав до лісу, який темною великою плямою бовванів на обрії. Назустріч нам летів голос Елісмір — він втрачав свою розпачливість, тепер лише кликав до себе.
Потім я побачив, як над лісом, ген-ген, далеко, спалахнув яскравий сніп світла і став наближатися до нас. Дивно, але Софійка зовсім не злякалася, коли його теж угледіла. Тільки спинилася на мить.