Наближаючись до озера, я почула пісню, яку почали знову виводити мої колеги.
Цілий тиждень минув одноманітно. До обіду — уроки в школі, після обіду — годування свиней, курей, звісно, копання картоплі. Поспішали, бо пішли чутки, що після неділі задощить і похолодає. У четвер влаштували толоку у свекрухи, сьогодні, в суботу — у нас. За що мене завше відзначала Петрова мати, це те, що я не цуралася будь-якої роботи. Якось, давно вже, вона призналася мені, що спочатку була проти, аби син приводив у дім «цю шкільну панянку». Я, виявляється, підкорила її своєю працелюбністю, невтомністю.
«Я мала б подумати — своїми працелюбністю і невтомністю. — Чи все-таки своєю? Нещасна філологиня».
А втім, я філологиня російська. Колись боялася, що на українську не поступлю. Тепер викладаю світову літературу.
Так я думала, копаючи картоплю. Про все на світі.
У нас, на Поліссі, досі садять картоплю в копці. Кладуть на землю дві чи три картоплини і нагортають маленький горбик. Восени його треба розкопати і дістати вже п’ять, а якщо пощастить, то й десять картоплин.
Але для кого я це пишу? Для себе? Я першою, здається, в нашому селі збунтувалася проти цього способу садіння картоплі.
— Що вона хоче, ця навіжена вчителька? — так казала Петрова мати. — Хто ж кидає бульбу у рівчак? Без копця ніц не виросте.
— Або ми будемо садити так, як у всьому світі, або я не садитиму взагалі, — сказала я Петрові.
Мої бунти. Бунти сумирної філологині. Картоплю кидали вслід за плугом ще у нас в школі-інтернаті. Чи це я... я довідалася пізніше?
Ледве я подумала про інтернат, як мою голову пронизав раптовий гострий біль. Наче блискавка, різонув. Мов удар, несподіваний, пекучий удар різкою по голові. І це не вперше. Так уже було. Я заточилася.
Але далі сталося те, чого раніше не було. Я відірвалася від землі й полетіла вгору, десь під самісіньке небо.
— Мамо, — почула я розпачливий крик Іринки. — Мамо!
Я стояла на землі, а донька поруч і заглядала мені у вічі. Голова в мене вже не боліла, тільки підкошувалися ноги.
— Що з тобою, мамо?
Голос у Іринки переляканий і якийсь начебто благальний, чи що?
— А що зі мною?
— Ти геть зблідла, захиталася, а потім начеб зникла.
— Зникла? — Я злякалася не на жарт. — Як це — зникла?
— Тебе раптом не стало. Була і нема. Мовби кудись полетіла.
— Що? По... Полетіла?
Я згадала відчуття польоту. Мовби я піднялася над землею. Наче справді кудись летіла. Отже... Отже Іринка це помітила? Чи тільки моє зникнення? Господи, що ж це зі мною діється?
Я опустилася на мішок з картоплею. Холодний мішок.
— Щось голова закрутилася, — сказала я.
— Що ви там розсілися, ледацюги, — жартома гукнув Петро.
«Хоч би ніхто ще не помітив, — раптом подумала я. — Хоч би не помітив. Але що мали помічати...»
Відповіді не було.
Сьогодні мала розмову з Наталкою — вона приїхала у п’ятницю ввечері на картопляну толоку. Толоку, на якій були, окрім нашої сім’ї (бідний Ігор теж намагався збирати викопану картоплю і навіть носити кошики з бульбами), Петрів брат Андрій з дружиною, свекруха, свекор, сусідка Марина Павлиха, її донька Ліза, моя колега вчителька географії Валерія Гнатівна. Цікаво, чи помітили вони, як Іринка, моє короткочасне зникнення? А якщо помітили, то що подумали? Чи то було щось таке, що здалося мені і моїй молодшій дочці? А якщо так, то чому тільки нам двом? Чи просто нам обом?
До цих питань я поверталася раз по разу і ввечері, коли після роботи ми вечеряли й «остограмлювалися», і вранці в неділю. А ще я гнала від себе потребу розмови з Наталкою. Саме потребу.
Я собі багато чого передумала. Авжеж, у суботу, після напруженого дня роботи та ще випитої чарки, я впала на ліжко, крізь сон, вже сон чи засинання, чула якесь бурмотіння (дорікання) Петра. З тим і провалилася. А посеред ночі прокинулася (годинник показував півчетвертої) і вже не змогла заснути.
Звісно, Наталка! Очі в неї сміються, а в глибині їх сидить пташка суму. А може, й комашка. Ні, краще звірина. Не хом’ячок, звісно, а киця, готова в будь-який момент випустити кігті. Щоб захищатися і когось подряпати. Навіть мене.
«Або жалібно занявчати», — кажу я собі подумки.
І думаю, чи я те нявчання почула. Чому я нічого не знала про доньку? Чому вона нічого мені не розповідала?
Я йшла до розмови з нею і розмови боялася.
Вночі, зрозумівши, що не засну, я тихенько встала. Тіло моє, на диво, зовсім не було важким, не боліло, не нило, як можна було сподіватися після майже цілого дня важкої роботи в полі. Втім, я і помічала дивну особливість мого тіла — дуже швидко відновлюватися після важкої роботи, «воловість», як каже Петро. Він інколи навіть свариться за мою невтомність (сварився раніше, кажу я собі і морщуся), казав, що я себе заганяю.
— Я витривала, ми, дєтдомівці, такі, — відповідала я йому.
Тихенько одяглася, вийшла надвір. Доволі холодно. На небі хмарно. Тільки одна-єдина зірка визирає з-за темної важкої ковдри, що огортає наші Загоряни, а, може, і весь світ.
Я спиняюся. Кажу:
— Зіронько, ми вдвох з тобою, ми самотні.
Шепчу, озираюся, наче серед ночі мене може хтось почути. Довкола осіння тиша. Підбігає Ларибус, треться об ногу, лащиться. Нашого кудлатого дворнягу з домішкою якоїсь благородної крові назвав цією дивною кличкою (швидше, іменем) Ігор. Сам не міг пояснити, що означає це дивне слово, і звідки воно прийшло до нього. Петро кличе його Рексом і пес відгукується на обидві клички. Хоча мені здається іноді, що химерне Ларибус йому більше подобається. Так-от здається.
Я виходжу за ворота і йду кудись. Дивно, що мені хочеться йти. Куди? Я не знаю. На душі щось таке, що... Пригадую раптом слова пісні російською: «Звенит высокая тоска, необъяснимая словами». Але тоски, нудьги нема. Є потреба йти кудись. Хоча б до тієї зірки. Дивна думка.
«Дуже дивна», — думаю.
Втім, навіщо я про це пишу. Мені самій не цікаві мої химери. Не цікаві і не зрозумілі.
Хоч я таки пройшлася нашою і ще одною вулицею. Доки не завалував люто собака, якого на ніч відчепили. Добре, що Ларибус прибіг і ощетинився. Я злякалася, що гарчання псів розбудить якщо не всеньке село, то наш куток напевне.
Ніхто не помітив моєї відсутності. Всі спали, зморені важкою працею.
Згадую розмову з Наталкою.
— Ви хотіли, мамо, зі мною поговорити. Я ж бачу, що хотіли.
— Хотіла, — погоджуюся я.
Ми вийшли за сарай. Потім через наш город і мимо сусіднього спустилися до річки.
Вдома я наче боялася починати розмову, бо міг почути Ігор. Чи Іруська.
Я довідалася, що в Наталки з тим чоловіком — все.
— Все, мамо, — сказала вона і рубонула рукою повітря. — Я зрозуміла, що моя таємна любов йому не потрібна. І мені — теж.
— Таємна любов?
Я пишу і рву написане. Хоча воно, окрім мене, нікому не призначається.
Таємна любов!
Таємна любов!
Таємне кохання!
Любов? Таємна?
Скільки б я разів не написала, суть лишається тією ж самою: моя донька-студентка була коханкою одруженого чоловіка. Який просто користувався нею. Ніякого цивільного шлюбу. Вона бігла до нього, лягала в ліжко, ледве він зателефонує, покличе. І все. Випадково зустрівши, той чоловік удавав, що не знає її. А потім телефонував. Наталка не знала навіть номера його «мобілки».
— Я кохала його, — каже Наталка.
І додає, що зустрічалися на його таємній квартирі.
— Таємній? Як це?
— Ну, про неї не знала його дружина. Ну, купив, купив. Він же бізнесмен. А від дружини він був залежний. Бо її батько...