Я проходив з дверей у двері високих просторих кімнат із відчуттям людини, що ступає по першому льоду. Просторо й гулко було кругом. Заледве полишав я одні двері, як бачив уже попереду й по сторонах другі, що вели в напівтемрявну далечінь з іще темнішими ходами. По паркеті брудним снігом весняних доріг валявся папір. Його надмір нагадував картину розчищення заметів. У деяких приміщеннях прямо від дверей вже треба було ступати по його хисткому мотлоху, що сягав аж по коліна.
Папір усіх видів, усіх призначень і кольорів поширював тут всюдисуще змішання своє з воістину стихійним розмахом. Він осипався, злинаючи до стін, звисав з підвіконь, з паркету на паркет перетікали його білі розливи, струменіючи з відчинених шаф, заповнюючи кутки, місцями утворюючи бар’єри та розпушені лани. Блокноти, бланки, гросбухи, ярлики палітурок, цифри, лінійки, друкований і рукописний текст — вміст тисячі шаф вивернуто було переді мною, — аж очі розбігалися, душа приголомшена обсягами враження. Все це шерехтіння, гул кроків і навіть власний подих мій звучали наче біля самих вух, — настільки велика, настільки захоплююча та гостра була пустельна тиша. Весь час переслідував мене нудний запах пилу; вікна були в подвійних рамах. Позираючи на їхні вечірні шибки, я бачив то дерева біля каналу, то дахи над подвір’ям, то фасад Невського проспекту. Це означало, що приміщення огинає кругом весь квартал, але його розміри, завдяки частому та стомлюючому відчуттю простору, перегородженого нескінченними стінами та дверима, здавалися шляхами ходіння багатьох днів, — відчуття, зворотнє тому, з яким ми вимовляємо: «Мала вулиця» або «Мала площа». Заледве розпочавши обхід, я вже порівняв це місце з лабіринтом. Усе було одноманітне — купи мотлоху, порожнеча там і тут, помережана вікнами чи дверима, і очікування багатьох інших дверей, вільних від юрби. Так могла б, якби мала змогу, рухатися людина всередині дзеркального відбитку, коли два дзеркала до отупіння повторюють охоплений ними простір, і бракувало хіба що власного обличчя, що визирає з дверей, наче з рам.
Не більше двадцяти приміщень проминув я, а вже загубився та став зазначати прикмети, щоб не заблукати: пласт штукатурки на підлозі; там — поламане бюро; вирвана й приставлена до стіни дверна дошка; підвіконня, заставлене ліловими чорнильницями: дротяний кошик; стоси використаного промокального паперу; камін; подекуди шафа або кинутий стілець. Але й прикмети стали повторюватися: оглядаючись, із подивом зауважував я, що іноді потрапляю туди, де вже був, визначаючи помилку лише за кількома іншими предметами. Іноді траплявся сталевий сейф з відчиненими важкими дверцятами, наче в порожньої печі; телефонний апарат, що здавався посеред спустошення поштовою скринькою або березовим грибом, драбина; я знайшов навіть чорну болванку для капелюхів, невідомо як і коли додану до інвентаря.
Вже сутінки торкнулися глибини зал, із папером, що білів у їхній далечіні; переходи й коридори злилися з імлою та каламутне світло ромбами перекосило паркет біля дверей, але прилеглі до вікон стіни ще подекуди сяяли напруженим блиском сонячного заходу. Пам’ять про те, що я, проходячи, залишав позаду, скипалася, наче молоко, як тільки нові входи поставали перед очима, і я, взагалі, тільки й пам’ятав і знав, що йду крізь шикування стін по смітті та паперу. В одному місці довелося мені лізти нагору та місити купи слизьких під ногою папок; шум, наче в кущах. Простуючи, оглядався я з трепетом, — настільки в’язким, невіддільним від мене був у цій тиші якнайменший звук, наче я волочив за ногами в’язку сухого віниччя, прислухаючись, чи не зачепить чийогось чужого вуха ця хода. Спочатку я простував по нервовій субстанції банку, топчучи чорне зерно цифр із відчуттям порушення зв’язків між оркестровими нотами, які наче було чутно від Аляски до Ніагари. Я не шукав порівнянь: вони, викликані незабутнім видовищем, з’являлися та зникали, наче вервечка димних фігур. Мені здавалося, що я йду по дну акваріума, з якого випущено воду, або серед крижин, або ж — що було найчіткішим і найпохмурішим — блукаю минулими століттями, що прикинулися сьогоденням. Я проминув внутрішній коридор, такий звивистий і довгий, що по ньому можна було б кататися на велосипеді. В кінці його були сходи, я піднявся на наступний поверх і спустився по інших сходах, проминувши середньої величини залу з підлогою, заставленою арматурами. Тут виднілися скляні матові кулі, абажури тюльпанами й дзвонами, змієподібні бронзові люстри, мотки кабелів, купи фаянсу та міді.
Наступний заплутаний перехід вивів мене до архіву, крізь темну тісноту полиць якого, що паралельно перетинали простір, з’єднуючи підлогу зі стелею, прохід був немислимий. Місиво копіювальних книг здіймалося вище грудей; навіть роздивитися я не міг з належною увагою — так щільно перемішалося все.