Пройшовши бічними дверима, простував я в напівтемряві білих стін, поки не побачив велику арку, що з’єднує кулуари з площею центрального холу, заставленого подвійним рядом чорних колон. Поруччя алебастрових хор тяглися узвишшями цих колон величезним чотирикутником; ледве помітна була стеля. Людина, що страждає на страх простору, сахнулася б, прикривши обличчя, — так далеко треба було йти до другого кінця цього вмістилища юрб, де чорніли двері завбільшки з гральну карту. Тут могла танцювати тисяча осіб. Посередині стояв фонтан, і його маски, з глумливо або трагічно розкритими ротами, здавалися купою голів. Примикаючи до колон, ареною розгортався бар’єр суцільного прилавка з матовою скляною завісою, позначеною золотими буквами кас і бухгалтерій. Зламані перебірки, завалені кабіни, посунуті до стін столи були тут ледь примітні, з-за розмірів зали. З деяким зусиллям погляд розрізняв предмети такого самого нежилого спустошення. Я нерухомо стояв, озираючись. Я почав добирати смаку цього видовища, засвоювати його стиль. Піднесене почуття глядача великої пожежі осягнено було мною ще раз. Спокуса руйнації починала звучати поетичними натхненнями, — переді мною розгортався своєрідний пейзаж, місцевість, навіть країна. Її колорит природньо перетворював враження у навіювання, подібно до музичного навіювання оригінального мотиву. Важко було уявити, що колись тут снувала юрба з тисячами справ у портфелях і голові. Довкола панувала печать тліну та тиші. Віяння нечуваної зухвалості тяглося з дверей у двері — стихійного, непоборного нищення, що витворилося так само легко, як хрупає під ногою яєчна шкаралупа. Ці враження сіяли своєрідну свідому жагу, притягаючи думки про катастрофу тими ж магнітами серця, які підштовхують нас дивитися у прірву. Здавалося б, одна думка, наче відлуння, охоплює собою всі форми та дзенькотом у вухах супроводить тебе невідступно, — думка, що нагадує девіз:
«Зроблено — і мовчить».
V
Нарешті, я стомився. Вже важко було розрізняти переходи та сходи. Я хотів їсти. В мене не було надії відшукати вихід, щоб купити собі десь на розі якогось харчу. В одній із кухонь я вгамував спрагу, повернувши кран. На мій подив, вода, хоч і слабко, але заструменіла, і цей незначний живий знак по-своєму підбадьорив мене. Потім я став вибирати кімнату. На це пішло ще кілька хвилин, поки я не натикнувся на кабінет з одними дверима, каміном і телефоном. Меблів майже не було; єдине, на що можна було лягти чи сісти, це — скальпований диван без ніжок; клапті зрізаної шкіри, пружини та волосінь стирчали з усіх боків. У ніші стіни стояла висока горіхова шафа: вона була замкнена. Я викурив цигарку-другу, поки не привів себе до стану відносної душевної рівноваги, та став влаштовувати нічліг.
Давно вже я не знав щастя втоми — глибокого та спокійного сну. Поки світив день, я думав про настання ночі з обережністю людини, що несе посуд, вщерть наповнений водою, намагаючись не дратуватися, майже впевнений, що цього разу виснаження переможе тяжку бадьорість свідомості. Але, щойно наступав вечір, страх не заснути опановував мене з силою нав’язливої думки, і я нудився, прикликаючи настання ночі, щоб дізнатися, чи засну я нарешті. Однак чим ближче до півночі, тим виразніше охоплювали мене почуття в їхній неприродній загостреності; тривожне пожвавлення, подібне до блиску магнію серед пітьми, скручувало мою нервову силу в звучну при найменшому дотику, тугу струну, і я немовби просинався від дня до ночі, з її довгим шляхом всередині неспокійного серця. Втома розсіювалася, в очах кололо, наче від сухого піску; початок будь-якої думки негайно розвивався у всій складності її відбитків, і майбутні довгі бездіяльні години, сповнені спогадів, уже збурювали безсило, наче обов’язкова та марудна робота, якої не уникнути. Як тільки міг, я прикликав сон. До ранку, з тілом наче налитим гарячою водою, я всмоктував оманну присутність сну штучним позіханням, але, тільки-но заплющував очі, як відчував те саме, що відчуваємо ми, закриваючи без потреби очі вдень, — безглуздість цього стану. Я випробував усі засоби: розглядання крапок на стіні, рахування, лежання без жодного поруху, повторення однієї фрази, — все марно.
У мене був недогарок свічки, річ, украй необхідна в той час, коли сходи не освітлювалися. Хоч і тьмяно, але я освітив ним холодну височінь приміщення, після чого, набивши ями дивана папером, нагромадив узголів’я з книг. Пальто слугувало мені ковдрою. Слід було запалити камін, щоб дивитися на вогонь. До того ж тут було не дуже-то й тепло як на літню пору. Принаймні, я знайшов собі роботу та був цьому радий. Незабаром пачки рахунків і книг зайнялися в цьому великому каміні сильним вогнем, звалюючись попелом у колосники. Полум’я ворушило морок розкритих дверей, розливаючись у віддалення тихою блискучою калюжею.