Слід було якщо не поспішати, то принаймні почати їсти, бо, зрозуміло, що скарб, маючи свіжий вигляд добірного запасу, не міг бути кинутий напризволяще кимось заради бажання зробити випадковому відвідувачу приємність величезної знахідки. Вдень чи вночі, але міг з’явитися хтось із криком і вже занесеною рукою, якщо не з чимось гіршим, хоч би й з ножем. Все натякало на темну гостроту випадку. Багато чого мусив я побоюватися в цьому просторі, бо наблизився до невідомого. Тим часом голод забалакав до мене своєю мовою, і я, причинивши шафу, сів на залишках дивана, оточивши себе шматками, викладеними замість тарілок на великі аркуші паперу. Я їв найістотніше, тобто, сухарі, шинку, яйця й сир, заїдаючи це печивом і запиваючи портвейном, з відчуттям дива при кожному ковтку. Спочатку я не міг опанувати трясцю та нервовий важкий сміх, але, як уже трохи заспокоївся та дещо звик до володіння цими смачними речами, що не більш як п’ятнадцятьма хвилинами раніше витали в хмарах, то опанував і порухом, і думками. Ситість настала швидко, набагато скоріше, аніж я очікував, коли починав їсти, внаслідок хвилювання, що стомлювало навіть і апетит. Однак я був занадто виснажений, щоб впасти в отупіння, тож насичення цілковито насолодило мене й без отого сонливого мозкового одуріння, що супроводжує щоденне поглинання ситих страв. З’ївши все, що взяв, а потім ретельно знищивши залишки бенкету, я відчув, що вечір сьогодні добрий.
Тим часом, хоч би як я не губився в гадках, а вони, звичайно, дряпали, наче тупий ніж, являлася мені лише очевидність події, залишаючи її суть прихованою від невтаємниченого ока. Походжаючи по сплячій величі банку, я, мабуть, досить-таки вірно зрозумів, чим пов’язаний мій крамар із цим паперовим Клондайком: звідси можна було вивезти й віднести сотні возів обгортки, настільки цінної торгівцям для обваження; крім того, електричні шнури, дрібна арматура склали б не одну пачку асигнацій; не без причини були вирвані тут шнури та штепселі майже повсюди, де я оглядав стіни. Тому я не вважав крамаря власником захованого харчу; він, імовірно, мав його десь в іншому місці. Але я не ступив далі цього кроку, всі мої подальші міркування були безособові, як і за будь-якої знахідки. Те, що їжі деякий час ніхто не торкався, доводили сліди щурів; їхні зуби залишили на окостах і сирах великі ями.
Наситившись, я взявся ретельно досліджувати шафу, помітивши багато такого, що я проминув у хвилини відкриття. Серед кошиків лежали пачки ножів, виделок і серветок; за цукровими головами ховався срібний самовар; в одному ящику зіштовхувалося, дзенькаючи, безліч келихів, чарок і візерунчатих склянок. Вочевидь, тут збиралося товариство, з гультяйською або ж конспіративною метою, розраховуючи на ізоляцію й таємність, а може й могутня організація, за відома та при участі житлових комітетів. У такому разі я мав бути насторожі. Як міг, я ретельно прибрав шафу, розраховуючи, що незначну втрату знищеного мною на вечерю навряд чи буде помічено. Однак (не вважав я себе в цьому винуватим) я взяв якусь дещицю, разом з іще однією пляшкою вина, загорнув щільним пакетом і сховав під купою паперів у звивині коридору.
Само собою, в ці хвилини в мене не було бажання ані заснути, ані навіть лягти. Я запалив світлу запашну цигарку з волокнистого тютюну на довгому мундштуці, — єдина знахідка, яку я достатньо вшанував, набивши повні кишені чудовими цигарками. Я перебував у стані п’янкої, музичної тривоги, з думкою про себе, наче про людину, на яку очікує перебіг гучних надзвичайностей. Серед такого блискучого сум’яття я пригадав дівчину в сірій хустці, яка застебнула мені коміра англійською булавкою, — чи міг я забути цей порух? Вона була єдиною людиною, яку я згадував гарними та зворушливими словами. Не варто наводити їх, бо, ледве пролунавши, вони одразу ж втрачають свій чарівний аромат. Ця дівчина, імені якої я навіть не знав, щезнувши, залишила по собі слід, подібний до смуги блискучої води, що біжить на захід. Такого лагідного ефекту досягла вона звичайнісінькою англійською булавкою та звуком зосередженого подиху, коли підвелася навшпиньки. Це і є найсправжнісінька біла магія. Оскільки дівчина теж бідувала, я жагуче бажав потішити її своїм сліпучим відкриттям. Але ж я не знав, де вона, я не міг зателефонувати їй. Навіть благодіяння пам’яті, скрикни вона забутим мною номером, не могло допомогти при безлічі телефонів, на один з яких мимохіть позирали мої очі: телефони не працювали, не могли працювати з очевидних причин. Однак я дивився на апарат з деяким допитливим сумнівом, у якому раціональна думка не мала жодної участі. Я тягнувся до нього з відчуттям гри. Бажання втнути дурницю не відпускало мене та, як і будь-яка нічна дурниця, прикрасилося ефемеридами безсонної фантазії. Я навіяв собі, що маю згадати номер, якщо прийму фізичне положення розмови по телефону. Крім того, ці загадкові стінні гриби з каучуковим ротом і металевим вухом я здавна розглядав, як предмети не цілком вивчені, — своєрідне марновірство, навіяне, між іншим, «Атмосферою» Фламаріона, з його розповіддю про блискавку. Я дуже раджу всім перечитати цю книгу та задуматися ще раз над дивовижами електричної грози; особливо над діями кулястої блискавки, що вішає на вбитий нею ж у стіну ніж, наприклад, сковорідку або черевика, або ж перестеляє черепичний дах таким чином, що черепиці вкладаються у зворотньому порядку з точністю креслення, не кажучи вже про фотографії на тілі вбитих блискавкою, фотографії оточення, де сталося нещастя. Вони завжди синюватого кольору, подібно до старовинних дагеротипів. «Кіловати» та «ампери» мало що кажуть мені. В моєму випадку з апаратом не обійшлося без передчуття, без тої дивної знемоги, безтямності, що переважно супроводжує дурниці, які ми втнули. Отже, я пояснюю це тепер, тоді ж я був лише подібний до заліза перед магнітом.