Рівно опівночі друзі випили ще по чарці — за початок нової ери.
А ще через десять хвилин у вітальню зазирнув дід Йонас, вже в теплій фланелевій піжамі синього коліру.
— Я тут окуляри забув, — сказав він. — А без них не засинаю...
— А ви що, в окулярах спите? — реготнув рудий Андрюс, уже трохи захмелілий.
— Природно, — Йонас знайшов свою пропажу й опустив у кишеню піжами. — У мене зір слабкий. Без окулярів навіть сон добре подивитися не можу — розпливається. А в окулярах — все видно, найменші деталі! І чутно, до речі, набагато краще, коли вони на носі!
— Ну, він у тебе і дивак, — прошепотів Андрюс, коли двері за старим Йонасом зачинилися.
Рената стенула плечима.
— Старість прикрашає людину примхами, — видихнула вона легко і сама всміхнулася власним словам.
— Старість прикрашає людину примхами?! — повторила Барбора. — Ха! Цікаво! А якщо просто взяти й залишитися вродливою і в старості? Тоді і примхи ніякі не потрібні!
— Намагатися залишитися вродливою в старості — також примха! — приєднався до розмови Клаудіюс.
Барбора запрагнула було за звичкою вступити з ним у суперечку, але тут Вітас став прибирати зі столу брудні тарілки. Рената взялася йому допомагати. Інґрида схопилася, взяла в руки таріль із залишками печеної гуски. Барбора тільки кинула на Клаудіюса колючий погляд і собі стала збирати виделки та ножі.
«Ну чому Інґриді так не пощастило?» — подумала вона єхидно, заносячи виделки та ножі на кухню.
Розділ 3. Шештокай
За дві хвилини до півночі на робочому столі під портретом президента Адамкуса задзеленчав телефон.
Старший за рангом офіцер прикордонної служби зняв трубку, назвався. Вислухав співрозмовника, мабуть, ще старшого за чином, стоячи та шанобливо, а потім якось зовсім спокійно та розслаблено зітхнув і вимовив:
— Gerai![3]
— Наказано підняти шлагбаум, — сумно промовив він і кинув задумливий і трохи скептичний погляд на фотографічного Адамкуса.
І старий, і двоє інших прикордонників також пересунули погляди на портрет президента.
А старший за рангом уже дивився на монітор комп’ютера, де шість квадратів видавали зображення з камер спостереження. Чорно-біла хуртовина робила всі квадрати однаковими. Тільки на одному з них зрідка проривалася краще освітлена картинка з прикордонним шлагбаумом.
Офіцер, прикипівши поглядом саме до цього зображення, потягнувся рукою до установки дистанційного керування та натиснув велику, розміром із кришечку від пивної пляшки, зелену кнопку. Однак на моніторі нічого не сталося. Ще раз натиснув. Вилаявся.
— Гайда підіймати! — скомандував він іншим, вставши з-за столу.
Густий сніг нового дня, що валив із неба, трохи відступив від дверей, які розчахнулися.
— Ого, як мете! — вирвалося в одного з тих, хто вийшов на поріг.
Скрипнули східці під ногами. Троє прикордонників і старий наблизилися до шлагбауму. Старший за чином нахилився до шлагбаумної тумби, відчинив дверцята механічного блоку. Розблокувавши механізм, покликав колег, і вони втрьох вручну підняли довгу смугасту стрілу.
— Дякую! — сказав їм старий і пішов по більше не перекритій шлагбаумом дорозі.
— У вас хоч паспорт є? — гукнув його один із прикордонників.
— Є, — озирнувся той на ходу, — звичайно є!
— А звати вас як?
— Кукутіс! — відповів старий.
— Це ім’я чи прізвище?
— І те й інше! — гукнув Кукутіс і перейшов межу видимості. Простір від шлагбаума, що збільшувався з кожним його кроком, і далі заметіль заповнювала живим снігом.
Прикордонники квапливо повернулися в службовий будиночок, позбавлений майбутнього.
— Занотуй, — скомандував старший прикордонник своєму колезі. — Першим без пред’явлення документів кордон перейшов Кукутіс Кукутіс! І як йому тільки живеться з таким ім’ям?!
Колега, всміхнувшись, кивнув, і погляд його швидко знайшов ручку, що лежала на підвіконні.
— Паспорт! — глузливо шепотів сам собі старий Кукутіс, хвацько закидаючи вперед при кожному другому кроці свою негнучку праву ногу. — У мене їх шість штук, цих паспортів! І всі вони — мої!!!
Розділ 4. Вільнюс
Кав’ярня на Німецькій явно нудьгувала за відвідувачами. Тільки Барбора та парочка літніх туристів, котрі сіли за столик біля вікна, щоб випити кави і дивитися на таке неспішне зимове життя. І більше нікого!
Барбора з цікавістю спостерігала за жіночкою, з рум’яного обличчя якої вік уже давно стер молодість. Її синя дублянка і «дута» чорна куртка її супутника, чоловіка з молодечою спортивною фігурою й утомленими очима, висіли поруч на одноногому дерев’яному вішаку. Жінка пила каву в рукавичках, у синіх шкіряних рукавичках, явно куплених під колір дублянки. Горнятко з кавою вона тримала як піалу, в долонях, складених човником. Тримала в повітрі перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.