А по Німецькій вулиці проїжджали машини, проходили люди.
— Даруй, Барбі, спізнився! — Чоловік років сорока повісив на спинку сусіднього крісла шкіряну куртку і сам опустився поруч. — Я звик, що ти запізнюєшся! Гадав, що все одно прийду першим!..
— Уже не прийдеш, Борисе, — обернулася до нього Барбора, відвернувшись від дами в синіх рукавичках та її супутника.
— А що, ти вирішила стати пунктуальною?
Барбора не відповіла.
— Коньячку для зігріву? — спитав Борис.
Дівчина заперечно похитала головою.
— Ти чого? — здивувався чоловік. — Вирішила зрадити свої звички?
Барбора кивнула.
— Так. І не тільки звички.
— А кого ще? — грайливо поцікавився парубок.
— Всіх. І тебе також.
Вираз обличчя Бориса змінився. Погляд став холодним.
— Може, поясниш? — неголосно, але наполегливо зажадав він.
— А що тут пояснювати?! — Барбора зазирнула в його сірі очі. — Це ти не змінюєшся! Все такий же! Сім’я — робота — фітнес-клуб і молода коханка. Але хтось же має змінюватися, щоб життя минало правильно та цікаво. Ось я і вирішила змінитися. І життя своє змінити. Сподіваюся, на краще! До речі, я вирішила заміж вийти.
— Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! — зневажливо засипав її запитаннями Борис, зовсім не здивувавшись почутій новині.
— Ага, за нього! Ми через тиждень їдемо до Парижа.
— Новий рік святкувати?
— Ні, в нове життя.
— То ти що, останнім часом одночасно і з ним, і зі мною?!..
— Ти мені, до речі, колись також Париж обіцяв...
— Не все відразу...
— І не всім одразу! — захихотіла Барбора. — З дружиною ж ти нещодавно туди злітав? І ваше подвійне селфі на Ейфелевій я у тебе на сторінці в фейсбуці лайкнула. Ти помітив? А він, мій рудий клоун, без усіляких обіцянок заробив гроші і купив два квитки на автобус.
— Автобусом у Париж?! — Губи Бориса розпливлися в єхидній усмішці.
Барбора помітила на бульварі якийсь дивний рух. Відволіклася від співрозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобільник і немов забула про Бориса.
— Андрюсе, привіт! Я тебе бачу, тільки не знаю, в якій ти пляшці? — звеселілим голосом заговорили вона в телефон.
Борис ошелешено дивився на дівчину.
— Не скажу! Ти мене все одно не побачиш! Тільки вас п’ятеро! Ану зупинись!
Одна червона «пляшка» спинилася на бульварі і крутонулася навколо своєї осі, розмахуючи руками врізнобіч. Інші чотири пішли далі.
— Тепер зрозуміло! Спасибі! Цілую! До вечора!
Барбора сховала мобільник назад у торбинку.
Борис доволі голосно зітхнув, немов захотів привернути до себе її увагу.
Барбора кинула на супутника показово байдужий погляд і знову втупилася на бульвар. Рекламна процесія кока-коли вже зникла. Інші пішоходи яскравістю барви одягу не виділялися.
— І ти думаєш, що ось цим він зможе вам заробити на життя в Парижі?! — Борис піднявся, одягнув шкіряну куртку. — Буде зле — телефонуй! Пришлю грошей на зворотний квиток. Теж на автобус! Але тільки тобі!..
Борис різкою ходою вийшов із кав’ярні і, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вікон, за якими пила каву літня парочка іноземців і Барбора.
— Ще щось бажаєте? — спитав офіціант.
— Ні, — видихнула дівчина і піднялася з-за столика.
Розділ 5. Лондон
Однокласник Клаудіюса Марюс зустрів їх прямо на платформі автовокзалу «Вікторія». Поки Інґрида роззиралася, Марюс допоміг Клаудіюсу закинути рюкзак на плечі, а потім закинув собі на спину і рюкзак Інґриди. Так що перші кроки по лондонській землі далися їй особливо легко.
— На квартирі нас чекають через три години. А поки можемо погуляти, посидіти в кафе, — повідомив Марюс.
— Так давайте речі в камері схову залишимо! — запропонувала Інґрида і кинула погляд на важке, свинцеве небо над головою.
— По три фунти за місце, — сказав Марюс і заперечно похитав головою. — Краще ці фунти в кафе проїсти!