– Владійте веселі, ви, що зберете все в єдино!
Іще грають весняні води під дарабами, шугає живина верх тисячі потоків:
– Вам, споконвічні ґаздове, все до дна, скляче й срібнолуске! Земля ж, глянь! Розсікається рудою й мармором, б’є цілющими джерелами, у пристрасній жажді, – віддати все своє.
-----
Княгиня спить. Котиться сувій-далина: над Сяном ватри горять… Молоді груди, оперті об зброю, стережуть вічних меж. Он дуб скандує в повазі повість про красу борні. Кожда п’ядь землі тут – свята.
А там, – обриси могутних міст шпилями здержують хмари. Княгині звиджується, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних розговорів навдивовижу ухові б’є в землю з птичих висот. У крутіжи блисків роздирає повітря стрімкий лет коліс під звидами вітрогонних ковчегів.
Чиясь рука встромлює тугійше трясучку калини за синь-обшивку шапки. Гилька сміється всіми ягодами від руху завзятої голови. Щораз перекликаються стійки. У луні стежних огнів пісня черкає воду, ластівка…
-----
Стук! – стук!
Двері настяж… Увійде Товстий, просторічний:
– Ви мабуді спали, княгине?
Насилу находила себе:
– Так, я снила хвилину і ще гойдаюся проміж мрій.
– Моя сім’я б’є чолом, просить вечірний хліб із нею поділити. Княжичі? Не проснулися ще з дороги. У світлиці ваше ложе готове, якраз там спалили кадило.
Встала у призадумі: богомогутне сонце горіло й досі, як ватра над чорною смугою борів, вказувало болючий шлях, проміряний у сні.
Вона зійшла поволі зі сходів у каменю, на яблуневий сад під росою, – ніби слухала боярових слів, якими намічував приваби новосілля, та хиляла біле чоло на той бік своєї туги.
– Там… Дністер… – засвідчила у якійсь хвилі бойким движком брів.
Випрямлена, хиталася полегки у своїх довгочубих чижмах із ширинки, милувала очима смугу овиду верх піль, де товпилися роззолочені хмари зі щитами та з копієм. Тоді ж стала торжественна аж до дна карих зіниць і з силою окликнула своє серце:
– Так, чи інакше. Галич… буде наш!